КОЖНА ЛЮДИНА МАЄ БУТИ В ЧОМУСЬ НЕПЕРЕВЕРШЕНОЮ, – ВВАЖАЄ СЛЮСАР-ЕЛЕКТРИК ВАЛЕРІЙ ЛЕГКОДУХ 11/09/2023
У локомотивне депо Нижньодніпровськ-Вузол Придніпровської залізниці Валерій Легкодух прийшов 37 років тому, після військової служби. Сусід, майстер 23-го цеху, переконав: «Який сенс тобі повертатися у вагонне депо на дальній околиці Вузла, де ти працював до призову, тоді як локомотивне – практично під боком, поряд із твоїм будинком. Тим більше тут трудилися і твій дід, і батько. Продовжуй династію, приходь – не пошкодуєш. Нам дуже потрібні слюсарі!».
Засновник залізничної династії Легкодухів, Василь Пилипович, народився в селі Покровське Олександрівського повіту Катеринославської губернії в 1911 році. До Дніпропетровська переїхав на початку 30-х, коли на пустельному піщаному лівобережжі Дніпра щойно побудували велику сортувальну станцію Нижньодніпровськ-Вузол та паровозне депо. Василь закінчив повний курс в церковноприходській школі. Це дозволило йому відразу ж влаштуватися кочегаром, а невдовзі перевестися помічником машиніста. Згодом він навчався на курсах машиністів, склав іспити і став сам водити поїзди.
У 1937 році у Василя народився син Євген, який свого часу пішов стопами батька: закінчив технікум при депо і теж отримав права машиніста. Після довгих трудових років, коли здоров'я вже не дозволяло проходити медкомісію, Євген перейшов у слюсарі. Своєму синові Валерію змалку прищепив любов до техніки. Однак той, подорослішавши, вступив не до залізничного, а до хіміко-механічного технікуму, де отримав диплом техніка-механіка газового обладнання. Утім, сімейна традиція таки взяла гору: Валерій, зрештою, вирішив теж пов'язати свою подальшу долю, як дід і батько, із залізничним транспортом. Щоправда, троє його дітей справу батька продовжувати не стали, кожен вибрав свій шлях.
А Валерій Євгенович досі вірний своєму вибору, зробленому в далекому 1986-му. Все життя працює слюсарем, хоч і має за плечима професійну освіту, величезний багаж знань і виробничого досвіду, виховані спортом завзятість та волю до перемоги, природне вміння добре ладити з людьми. Чому не став підніматися службовими сходами? Мабуть, тому що слово «кар'єра» для нього – порожній звук. Завжди були інші пріоритети.
– Ось зараз заміщаю бригадира, допоки він у відпустці. Але не довше, бо бригадирство – це не моє. Я людина звички. Звичка – дуже серйозна штука, яка багато що визначає. Я звик до своєї роботи, люблю її й нічого не хочу змінювати. Люблю свій будинок, своє депо, своє селище Північне, де в 1965 році народився, згодом закінчив 39-ту школу; де пройшло все моє життя. Люблю людей, з якими поруч живу і працюю. Дуже люблю свою сім'ю і хочу одного – стабільності та спокою.
Такий у Валерія характер: мирний, розсудливий, не схильний до крайнощів.
– Вважаю, що кожна людина має бути в чомусь неперевершеною, наприклад, краще інших знати свою роботу, – говорить Валерій Євгенович. – До цього завжди треба прагнути, у цьому полягає твоя справжня цінність як особистості та працівника. А ще важливо відчувати себе частиною колективу, в якому працюєш. Решта на виробництві – вторинне.
У нашому цеху є «чисті» електрики, які ремонтують контактори, пантографи, низьковольтну апаратуру тощо. Є екіпажники, відповідальні за ходову частину локомотива: заміну колодок, переборку підвіски, переставляння пружин, автозчеплення та інше. А наша бригада займається ремонтом допоміжних електричних машин.
Такий розподіл завжди досить умовний, бо, коли потрібно, механіки допомагають нам, ми допомагаємо їм. Адже багато робіт можна виконати тільки в парі, а то й гуртом. Особливо, коли доводиться піднімати чималі вантажі. Ось щойно замінили ресору, яка важить понад сто кілограмів. Простір під кузовом тісний, незручний, а краном не зачепиш. Якщо ж підходять одразу три-чотири чоловіки, то за командою: «Раз-два, взяли!» піднімуть, закріплять – і все стане на свої місця.
«Наші» допоміжні машини: компресори, перетворювачі струму, вентилятори та інші – зазвичай знімаємо краном через люк на даху електровоза. А для ремонту тягового двигуна, якщо він згорів або настав час підшипники міняти, в цеху є спеціальна канава. Туди двигун опускаємо та викочуємо, а відремонтований закочуємо. На таких відповідальних операціях, звісно, один – у полі не воїн, все робимо гуртом.
Правильно кажуть, що праця об'єднує. Колектив у нас класний, дружний, ми діємо як одна команда. Кожен будь-якої хвилини готовий допомогти.
У середині 80-х років залізниця працювала дуже інтенсивно. У такому ж ритмі функціонували й ремонтні цехи: у дві зміни, з 06:40 до 15:25 – перша, друга заступала з 15:25 до 00:04. У 90-ті, зі зменшенням обсягів перевезень, перейшли на нинішній гнучкий графік: два дні робочі – третій вихідний.
За довге трудове життя, періоди економічних підйомів та спадів, через руки Валерія Євгеновича по кілька разів пройшов майже весь робочий парк локомотивів ВЛ-8, ВЛ-11 та ДЕ-1 Придніпровської залізниці. Він знає кожну машину, як багаторазово прочитану книгу. Коли наприкінці 90-х Дніпропетровський електровозобудівний завод випустив перший український електровоз ДЕ-1, Валерій Легкодух був серед тих ентузіастів, хто готував ремонтні стійла, спеціальне оснащення для прийому нової техніки, працював із цією серією, починаючи з машини 001.
– «Дешка» – дуже вдала, хороша машина, м'яка в ходу, як Мерседес, і тяговита. У конструкції використано багато технічних рішень німецької фірми «Siemens», з якою в ті роки щільно співпрацював ДЕВЗ. Локомотив набагато потужніший за інші: наприклад, якщо ВЛ-8 має 525 кВт потужності, то ДЕ-1 – 725 кВт! Жаль, що їх вже не випускають.
Свого часу Легкодух активно впроваджував в депо свої раціоналізаторські ідеї, вдосконалював оснащення. Деякі його технічні знахідки актуальні дотепер. А сьогодні свою майстерність та багаті знання Валерій Євгенович передає молодому поколінню слюсарів, так само, як колись його вчили тонкощам ремесла досвідчені наставники – Юрій Борисович Кошелєв, Григорій Володимирович Щенков, Василь Демидович Сесь та інші.
– Найголовніше у навчанні з наставником – зрозуміти, що теорія це одне, а практика завжди трохи інше, – розмірковує Валерій Євгенович. – Мова, звичайно, про тонкощі, нюанси та «цехові» секрети такої багатотрудної професії, як слюсар-ремонтник. Коли свою роботу знаєш досконало, то завжди можеш допомогти іншим. Це потрібно не тільки молодим робітникам-початківцям, але й мені – як небайдужій людині. А ще слід виховувати молодих людей в дусі здорового способу життя, долучати їх до спорту.
У селищі Північному поголівне захоплення серед чоловіків-залізничників – риболовля. У багатьох є човни, адже поряд тече повновода річка Самара, де можна проводити з вудкою вільний час і влітку, і взимку. Легкодуха теж не оминула ця пристрасть, до якої він ставиться як до спорту. А змолоду відстоював честь рідного депо у змаганнях з волейболу, настільного тенісу; в складі деповської збірної виборював чемпіонські титули на турнірах у Запоріжжі, Кривому Розі та інших містах регіону.
– Зараз захоплююсь велосипедом – я й онуки маємо спортивні байки. У нашій місцевості дороги рівні, приємно крутити колеса. Хтось бігає підтюпцем, а я щоранку наїжджаю велосипедом декілька кілометрів. Моя формула здорового способу життя проста: «Не пити, не палити, бути завжди активним, просто жити».
Валерій Легкодух зірок з неба не хапає – вони самі його знаходять. Він – відомий на Придніпровській залізничник, удостоєний багатьох нагород, у тому числі знаків «Залізнична слава» трьох ступенів. Останній йому вручили нещодавно за сумлінну працю, вагомий внесок у функціонування залізничного транспорту в умовах воєнного стану, високу професійну майстерність та з нагоди державного свята – Дня Незалежності України.
