ЩЕ Є І ЧАС, І ПЕРСПЕКТИВА 15/09/2023

З нагоди Дня Незалежності України бригадиру Дніпровського моторвагонного депо Дмитрові Костогризу урочисто вручили Почесну грамоту АТ «Укрзалізниця», підкресливши тим самим його заслуги перед компанією. Приймаючи нагороду, Дмитро помітно хвилювався, а в голові, як в калейдоскопі, промайнуло все трудове життя.

1998 рік. Глибока прохолодна ніч. З Діївки до Дніпропетровського локомотивного депо слідує на ремонт електропоїзд. Швидкість установлена, сигнали світлофорів горять зеленим. Зненацька зустрічний тепловоз став подавати фарами якісь сигнали. Машиніст електрички про всяк випадок зменшив швидкість кілометрів на двадцять, щоб гальмівний шлях у разі екстреної зупинки був мінімальним.

Після виходу з кривої праворуч побачили ледь освітлену пасажирську платформу. Уважно вдивляючись у темряву, помічник машиніста Дмитро Костогриз помітив на колії темний предмет. Зупинилися. Дмитро вистрибнув із кабіни, підбіг ближче. Людина! Ворушиться. Наблизився впритул і відразу відчув сильний запах алкоголю. Ось воно що!

– Мабуть, добряче перебрав чолов’яга після вечірньої зміни, якщо впав з платформи і заснув на рейках! – подумав помічник і почав трясти лежачого. Той підняв голову, побачив прямо перед собою електричку – і вмить протверезів. Бідолаху втягли у вагон і довезли до Дніпра живим та неушкодженим. Усю дорогу чоловік жалібно благав: «Хлопці, тільки міліцію не викликайте!». Його відпустили додому зі словами: «Іди, будь ласка, і запам'ятай цей випадок, як свій другий день народження!».

Багато років минуло відтоді, але Костогриз щоразу згадує цю стару історію з посмішкою. Він із тих людей, у яких вона не сходить з обличчя, навіть якщо говорять про щось серйозне. У Дмитра спокійний впевнений вигляд, м'який і водночас вимогливий характер. У депо чоловіка люблять і поважають за професіоналізм та людяність, до нього звертаються за підтримкою та порадою. А він пишається своїми учнями, з яких виховав добрих помічників машиніста. Один зараз на фронті, другий після вишу повернувся на рідну Житомирщину, третій нещодавно успішно склав професійні іспити.

За роки роботи на електропоїздах голос Костогриза, низький, оксамитовий, уже добре знають постійні пасажири. Колись керівництво депо навіть пропонувало йому надиктувати оголошення для електропоїздів, щоправда, часу на це в нього не знайшлося. Бо поїзна робота – це завжди щільний графік, безсонні ночі, бригадні будинки замість рідного дому і втома, яка невідворотно накопичується.

Іноді машиніста Костогриза просили на час відпусток підміняти бригадира в ремонтному цеху. Він погоджувався, довго придивлявся до цієї діяльності, і вона йому припала до душі. Адже темп життя порівняно з поїзною роботою менш інтенсивний, графік зручний: два дні праці – два дні відпочинку, а ще багато нового для себе дізнаєшся.

– Одна справа, коли на перегоні сталася поломка і тобі за 10 хвилин треба усунути несправність, – говорить Дмитро Вікторович. – І зовсім інша – тут у спокійних умовах без метушні вникнути в ту чи іншу проблему, уважно вивчити схему, розібратися з кресленнями, а якщо не вистачає інформації, додатково та ґрунтовно підготуватися. Це мені сподобалося, як і те, що матиму більше вільного часу, а отже, частіше буватиму на природі: на дачі, в лісі або на улюбленій рибалці. Тож коли керівництво поцікавилося: не хотів би я перейти у бригадири на постійній основі, відмовлятися не став.

Незабаром виповниться рік, як Костогриз працює звільненим бригадиром у цеху № 2, міцно влився у колектив ремонтників, користується тут повагою й авторитетом, бо до кожного працівника намагається знайти індивідуальний підхід, прагне керувати так, як хотів би, щоб керували ним.

– Хочу вчитися, рости і в професійному плані, і в особистому, – зізнається Дмитро Костогриз. – Мене старші товариші підбадьорюють, кажуть: «Тобі 47. Ще є і час, і перспектива стати майстром – прагни цієї мети!» Я усвідомлюю, що освіти не вистачає, потрібно закінчити хоча б технікум. Утім, для мене це неможливо, допоки йде війна, діє воєнний стан.

У роботі Дмитро Вікторович спирається на ті знання, які йому передав перший наставник – машиніст другого класу Віталій Петрович Процков. З ним Дмитро їздив помічником до самого виходу свого вчителя на пенсію. І зараз підтримує з Процковим тісні дружні стосунки.

– Багато зробив для мене й Ігор Миколайович Токарєв, ще з тих часів, як був інструктором колони № 2, а я тільки-но отримав права і пересів за праве крило. Тоді мені, молодому машиністу, дали в помічники досвідченого Костянтина Анатолійовича Шпортька. Доля склалася так, що зараз Костянтин – майстер у моєму цеху та мій безпосередній начальник, і знову допомагає мені опанувати нову справу.

Не лише доля, але й родина Дмитра Костогриза нерозривно пов'язана із залізницею. Його дідусь, Михайло Іванович Куценко, все життя кермував ЗИЛом на залізничній автобазі. Бабуся, Зінаїда Андріївна, працювала мийником-прибиральником електропоїздів. Батько, Віктор Іванович Костогриз, був оглядачем вагонів на станції Баглій (нині – Запоріжжя-Кам'янське), а мама трудилася на головпоштамті залізничного вокзалу Дніпропетровськ-Головний.

Сам Дмитро після 11 класів Карнаухівської середньої школи № 38 вступив до Дніпропетровського залізничного ПТУ № 56. У 1994 році після 10-місячного навчання його разом з іншими випускниками училища привели до Дніпропетровського локомотивного депо влаштовувати на роботу. До повноліття Дімі довелося працювати в електровозному цеху мотористом. Але щойно виповнилося вісімнадцять, перевівся помічником машиніста на електропоїзди.

Відслуживши термінову в Нацвардії, повернувся в 1995 році у своє депо, тривалий час їздив помічником, а коли в 2008-му моторвагонне депо виокремилося зі складу локомотивного, закінчив піврічні курси машиністів у місцевій Дортехшколі, отримав права і в грудні того ж року вирушив у свою першу поїздку.

– Між машиністом електропоїзда та машиністом пасажирського електровоза велика різниця, – стверджує Дмитро Вікторович. – Перший завжди ближчий до пасажирів, бо кабіна і салон поруч. Люди часто звертаються з різними проханнями. Наприклад, на Лозівській ділянці мій електропоїзд пропускав вантажний і вибився з графіка. Стоїмо, чекаємо, а тут пасажир підходить і говорить: «У мене запланована пересадка по Лозовій на пасажирський поїзд. Квитки на руках, а ми затримуємось. Що робити?» «Не хвилюйтеся, – відповідаю йому, – надолужимо, прибудемо на станцію вчасно».

Пасажир заспокоївся і пішов, а я викликав чергову по станції і пояснив ситуацію: «Постарайтеся пропускати мене швидше або притримайте пасажирський, бо люди з квитками на цей потяг їдуть у моєму електропоїзді». У результаті відставання нагнали, пасажирів довезли за графіком.

– Я вважаю, що люди можуть і повинні домовлятися навіть з найскладніших питань, які на перший погляд здаються не вирішуваними. Однак життя щоразу доводить, що насправді вирішити можна все. Це моя життєва позиція.