КОЛИ ПРАЦЯ В ПОШАНІ 21/09/2023

Електрозварювальник вагонного депо Нижньодніпровськ-Вузол Олександр Язовських на роботу зазвичай добирається машиною. Від Новомосковська до Дніпра трасою – 29 кілометрів, плюс ще кілька містом, через перехрестя, світлофори й затори. Дорогою завозить до Хіміко-технологічного університету доньку Еріку, майбутнього фармацевта, а поки що студентку 3 курсу. Дорога займає майже півтори години. Тож донька встигає повторити домашнє завдання, а батько – подумати про колишнє та насущне...

«…Ось менший син Арсеній першого вересня пішов до четвертого класу, але навчання дистанційне – в школі немає укриття на випадок тривоги. Отже, дітям, які слухають уроки з дому, доводиться раніше привчатися до самостійності, а батькам – більше допомагати, підтримувати, в чомусь брати на себе роль вчителя», – розмірковує Олександр.

– Важливо пояснювати синові на наочних прикладах, як від його навчання залежить його ж майбутнє, переконувати на кшталт: «Тебе завжди оцінюватимуть за твоїми знаннями. Маленький бал – це теж твої знання, просто їхній рівень недостатній. А якщо бал вищий – значить, ти вже чогось досяг!»

Росте наш хлопець! З дружиною Оленою, яка працює в Новомосковському центрі зайнятості, вчимо його виховувати в собі волю, працьовитість, завжди досягати мети, бути порядною, чемною людиною. Добре, що Арсеній до наших слів дослухається, намагається виправдати батьківські очікування. Сьогодні він мріє стати рятувальником ДСНС, що буде далі – подивимося, бо ще дитина! Іноді ходимо з ним на спортивний майданчик трохи пограти з м’ячем. Був час, коли він захопився баскетболом, але зараз переключився на трюкові самокати. Дитинство мінливе, як погода!

– А я свого часу мріяв стати футболістом, – пригадує Олександр. – Навчався в Новомосковській дитячій спортивній школі. В юнацькій команді грав лівим півзахисником, виступав за Новомосковськ. У скількох містах області ми побували на футбольних турнірах! Брали участь і у відбіркових матчах для відомої свого часу команди «Дніпро-75». Але зі спортивною кар'єрою не склалося, бо до спорту завжди домішувалися й інші, неспортивні чинники.

У середній школі № 11 навчався разом зі старшою сестрою Наталкою. Удвох їздили на заняття з Кулебівки – передмістя Новомосковська, удвох поверталися додому. Вона закінчила ДІІТ, працює в головному управлінні Приватбанку.

Я ж після закінчення школи вирішив з подальшим навчанням зачекати, щоб за літо заробити трохи грошей у Дніпропетровському спецуправлінні № 553 тресту «Дніпросантехмонтаж», де бригадиром працював батько. Влаштувався туди учнем слюсаря, потім перевівся монтажником санітарно-технічних систем та обладнання. Батько, зварювальник 6 розряду, наполегливо вчив мене майстерно варити метал і електро-, й газозварюванням. Працювати на виробництві мені сподобалося. З'явилися свої гроші, а з ними – можливості гуляти та допомагати батькам. Уже за рік я отримав третій розряд, за два – четвертий. Потроху плани вступу до вишу відклалися на невизначений час, їх затьмарило інше навчання – виробниче.

У навчкомбінаті ми зварювали на оцінку трубопроводи під низьким та високим тиском, інші важливі конструкції. Атестаційній комісії потрібно було надати зразки дійсно «художніх» швів. Фахівці, перш ніж винести свій вердикт, уважно оцінювали провар, корінь шва, облицювальний зварювальний шов, який має бути акуратним, щільним, без тріщин та зазорів, а також фаски та інші оброблені поверхні.

Утім, бажання вчитися далі нікуди не поділося і привело мене на заочне відділення Дніпропетровського монтажного технікуму, який закінчив 2000 року. Отримав диплом техніка-технолога за спеціальністю «Монтаж та обслуговування внутрішніх санітарно-технічних систем та вентиляції». Таким чином, за сім років роботи в тресті здобув і кваліфікацію, і спеціальну освіту.

Тим часом справи на підприємстві йшли дедалі гірше. Державне перетворилося на приватне, почалися затримки із зарплатою. Працівники поступово стали звільнятися. Одного разу і я вирішив щось у житті поміняти. Знайомі порадили залізницю, де з моєю спеціальністю зарплати були вдвічі вищими.

Приїхав з Новомосковська на Нижньодніпровськ-Вузол, спочатку навідався до дистанції колії. У відділі кадрів подивилися мої документи й порадили звернутися до вагонного депо. А там мене зустріли з розкритими обіймами, бо зварювальники були дуже потрібні. Викликали майстра ремонтно-заготівельного цеху. Він виявився теж із Новомосковська, запитав, який у мене стаж роботи, познайомилися. Я залишив номер телефону і вже за три дні мене запросили на роботу.

Пам'ятаю, як зараз, той зимовий день, 28 грудня 2000-го, коли вийшов на свою першу зміну до ремонтно-заготівельного цеху, де ремонтують вузли та деталі вантажних вагонів: автозчепи, бокові рами, надресорні балки, тріангелі, ударно-тягові пристрої. Як з'ясувалося згодом, я потрапив у чудовий колектив, який постійно перевиконує виробничі показники, дбає про безпеку руху поїздів, дотримується технології виконання робіт, не допускає випадків травматизму та транспортних подій. Працювати в такому колективі вважаю за честь.

Загалом, праця в нашій родині Язовських завжди була в пошані. Батько Юрій Тимофійович багато розповідав про ратний труд діда Тимофія, нагородженого багатьма орденами та медалями. Він воював у розвідці і лише бойові поранення завадили йому дійти до Берліна. А бабуся Люба важко працювала в сільському господарстві.

Дід з боку матері Ольги Віталіївни працював бухгалтером, а бабуся Олена – медиком. Батьки мої – обидва освітяни. На Уралі, де я народився, тато викладав у школі фізику та математику, а мама – географію. Після завершення педагогічної діяльності тато поміняв багато професій, працював навіть комбайнером. А коли родина переїхала до України й облаштувалася у Новомосковську, його прийняли до Дніпропетровського спецуправління № 553 тресту «Дніпросантехмонтаж», а маму – вихователем старшої підготовчої групи в дитячий садок «Сонечко».

У депо зварювальні роботи для мене не виявилися чимось новим - усюди є своя специфіка. Бригадир швидко навчив мене всім нюансам та визначив до автозчепного відділення цеху. Через шість років мені запропонували варити більш складні конструкції – надресорні балки. Я на цій ділянці практично відразу склав іспит на п'ятий розряд і до цього дня працюю. Зварювальників у нашому заготівельному цеху п'ятеро. Допомагаємо один одному, виручаємо при нагоді, бо виробниче завдання – понад усе, вагони довго в ремонті стояти не можуть.

Наплавлена надресорна балка – це моя готова продукція. Вона розточується за технічним стандартом і передається бригадиру візкового цеху. Він її збирає, встановлює та відправляє під вагон. Треба зазначити, що наплавлення теж може бути красивим, як «художній» шов, і чим краще наплавлена поверхня – тим менше її потрібно обробляти надалі.

Стверджувати, що справи йдуть в гору – не можу. Зараз війна, багато труднощів, життя з кожним днем дорожчає, а зарплати на виробництві невеликі. Рятує те, що у вихідні дні я маю підробіток. Хотілося б, звичайно, стабільної роботи, гідної оплати праці, ми ж у такій великій та багатій державі живемо! Але є бажання і є сувора дійсність, яка диктує.

Про що мрію? – Мрію, щоб у моїх дітей все було добре, щоб усі були живі та здорові. Зараз навіть планів жодних не маю, бо ніхто не знає, яким буде завтра. Доводиться, поки що жити одним днем...

… Вересневе сонце вже на підйомі, б’є прямо в очі. Ось і поворот у депо. Колеса машини гуркотять по бетонці. Черговий по переїзду привітно махає рукою та піднімає шлагбаум. Ще п'ятдесят метрів – і прохідна. Привіт, рідне депо!

***

У депо Олександра Юрійовича знають і поважають, як одного з кращих працівників. Недарма до Дня Незалежності України електрозварювальнику на автоматичних та напівавтоматичних машинах 5 розряду вагонного депо Нижньодніпровськ-Вузол О.Ю.Язовських оголосили Подяку АТ «Укрзалізниця».