СВІЙ ШЛЯХ ДМИТРА НОВІКОВА 22/09/2023

Старший електромеханік зв'язку Криворізької дистанції сигналізації та зв'язку Дмитро Анатолійович Новіков до Дня Незалежності України отримав високу нагороду – Золоту відзнаку АТ «Укрзалізниця». Тож ми вирішили розповісти читачам про заслуженого залізничника.

Дмитро Новіков народився 59 років тому в Дніпропетровську (нині – м. Дніпро). У сім'ї всі працювали на місцевих металургійних заводах: батько Микола Степанович – вальцівником, мати Людмила Петрівна – програмістом в інформаційно-обчислювальному центрі, а бабуся Євдокія Йосипівна – канавницею в гарячому цеху.

Батьки ставилися до сина з величезною довірою, ніколи не примушували його до навчання, давали повну свободу дій і вибору, впевнені, що він усвідомлює відповідальність за свої вчинки. Дмитро вчився добре – трохи не дотягнув до золотої медалі.

На промисловій околиці міста чавуна й сталі, де мешкала родина і де Дмитро закінчив школу, його однолітки мріяли про вступ до навчальних закладів металургійного профілю. Але Дмитро не побажав бути таким, як усі, й вступив до Гірничого інституту. Хотів пригод, подорожей за тридев'ять земель, яскравих подій та відкриттів, пов'язаних, як вірив, із професією гірничого інженера.

У 1986 році Новіков отримав спеціальність «інженер-електромеханік» і перед ним відкрилися сто доріг – вибирай будь-яку! Максималіст і романтик, Дмитро обрав найвіддаленіший пункт призначення і вирушив за розподілом на Далекий Схід. Там працював механіком підземної ділянки вуглевидобутку шахти «Авангард» підприємства «Далекосхідвугілля».

Під землею, у нижніх виробітках на глибині до 1320 метрів при температурі до +56 градусів, у важкій праці до сьомого поту пізнав він і ціну шахтарському хлібу, й силу шахтарського братства; зустрів прекрасних спеціалістів, справжніх друзів і товаришів. Шахта стала для нього школою людських стосунків, залишила в пам'яті незабутній слід, вплинула на подальшу долю та характер. Новіков змалку не переносив фальш, брехню, зраду, підлість, лінь та інші людські вади, тепер ця нетерпимість тільки посилилася.

Відпрацювавши три роки за розподілом, Дмитро звільнився й повернувся на батьківщину, влаштувався начальником рефрижераторної секції в Синельниківське рефрижераторне депо. За кілька років об'їздив безкраї простори Радянського Союзу. Головне, в чому переконався: на залізниці теж цінують і чоловіче братство, і взаємодопомогу. Робота інша, але основи ті ж, що і в тій далекосхідній шахті.

Невдовзі Дмитро зустрів свою другу половину – Тетяну Леонідівну. Одружившись, він залишив залізницю та переїхав до села Кудашівка Криничанського району Дніпропетровської області, де тривалий час займався сільським господарством. Дружина подарувала йому двох дочок – старшу Юлію та молодшу Анжеліку. Юлія зараз займається приватним підприємництвом, а Анжеліка працює медсестрою, рятує людські життя в реанімації Дніпровської обласної лікарні ім. Мечникова.

Кажуть, що із залізниці можна піти, але якщо ти хоч недовго попрацював тут, вона з твого серця нікуди не подінеться. Так сталося і з Дмитром Новіковим. З 1999-го – він знову на залізниці, прийшов електромонтером 4 розряду до лінійно-апаратної зали зв'язку (ЛАЗ) Криворізької дистанції сигналізації та зв'язку.

– Фахівці ЛАЗу – інженер-вимірювач Галина Миколаївна Ропай, старший механік Володимир Андрійович Клосс, механік Світлана Петрівна Степура та інші прийняли мене у свою виробничу родину, як рідного, – розповідає Дмитро Анатолійович. – У той час на Криворізькому вузлі йшли масштабні роботи – переносили апаратуру лінійно-апаратного залу до нового Будинку зв'язку. Етап за етапом ми успішно завершили цю трудомістку й відповідальну роботу. Саме тоді начальник дистанції Ігор Костянтинович Дмитрієв побачив у мені майбутнього зв'язківця і, я певен, не помилився.

Через рік мене призначили старшим електромеханіком Верховцевської ділянки. Отримав на обслуговування майже сто кілометрів ліній зв'язку, до десятка станцій, серед яких такі важливі, як Божедарівка, Девладове, Приворот та інші, а також чотирьох підлеглих.

Зрозуміло, що кабелі та апаратура на цій одноколійній ділянці аж ніяк не нові, вимагають значних сил та багато часу на утримання в справному стані. Але мій маленький колектив чудово справляється з усім. Робота постійно змушує нас думати та приймати оптимальні рішення. Адже ми не лише забезпечуємо надійний зв'язок, зокрема і в умовах будь-яких ризиків, а й створюємо серйозний доробок для прийдешніх поколінь.

Звичайно, оптичне волокно, мікрочипи, передові програмні комплекси, елементи ІІ та інші технологічні досягнення – це майбутнє нашої галузі, але до їх повсюдного впровадження ще довгий шлях. З часом уся апаратура зміниться на сучасну, проте її теж потрібно буде комусь утримувати, обслуговувати, усувати несправності та ушкодження. А поки ми працюємо «з міддю», кабелям та пристроями, яким багато років. Однак підтримуємо необхідний рівень якості зв'язку, забезпечуємо її живучість під час будь-яких позаштатних ситуацій.

Для правильного поводження з такою апаратурою дуже важливими є спеціальні знання, досвід, інженерне чуття, чому й навчав мене головний інженер дистанції Володимир Васильович Зюков, якого всі вважали «ходячою енциклопедією». А колишній начальник ділянки Верховцеве з СЦБ Володимир Петрович Зубко завжди міг знайти нестандартний і тому єдино вірний вихід, здавалося б, із нерозв'язної проблеми.

Відповідальність та працьовитість в мені виховували найсумлінніші колеги – колишній старший електромеханік дільниці СЦБ Віктор Васильович Залізняк, електромеханік дільниці Іван Іванович Білоус. Прийоми управління колективом та виробничими процесами я намагався переймати в начальника дистанції Миколи Івановича Решетняка.

Не тільки виробництвом живе залізничник. Увесь вільний час Дмитра Новікова поглинає велике домашнє господарство: приватна садиба, великий фруктовий сад, виноградник. Якщо трапляється нагода, охоче вирушає порибалити на місцеві ставки, а за великою рибою їде на Кам'янське водосховище.

Дмитро Анатолійович має трьох онуків: старшому 13, середньому майже 4, а молодшому шість місяців.

– Мрія в мене одна, – говорить залізничник, – хочу бачити їх щасливими, вільними людьми, які самі, як і я колись, оберуть свій шлях у житті.