СЕРГІЙ КОЛІСНИК: «Я ЗНАЧНО ПЕРЕВИКОНАВ ПЛАН» 16/10/2023

Електромонтер контактної мережі 6 розряду Запорізької дистанції електропостачання Сергій Колісник із дружиною Галиною зараз мешкають у квартирі свого дядька. Родині довелося залишити Василівку, що на березі Каховського моря, коли в березні 2022 року в містечко зайшли російські війська. Перебралися до рідні в Запоріжжя.

В окупованій Василівці залишилися щойно відремонтований будинок, рідна ЕЧК-33 та півстоліття життя. Дружина дотепер ще без роботи, а Сергій Іванович з п'ятьма колегами трудиться в ЕЧК-27 на станції Запоріжжя-1.

– Наша «таврійська» бригада – дуже згуртована, працюємо як один організм, товаришуємо своїм земляцтвом, – каже Сергій Колісник. – Є в бригаді монтер з Якимівки, ще два – місцеві, запорожці. Усі хлопці молоді, я серед них найстарший.

…Залізничниками не народжуються. Кожному треба пройти свій шлях до професії. У Сергія Івановича він вийшов тривалим і звивистим.

Родом Колісник з Нікополя, де пустила коріння його численна рідня. Прабабусю по батьківській лінії Олену Сергій ледве застав, зате тих, кого пам'ятає: бабусю Галину Кононівну, діда Якима Степановича, що працював комбайнером; учасника будівництва Дніпрогесу діда Петра, який служив на залізничному транспорті, – згадує з гордістю.

Коли родина переїхала до Василівки, батько Іван Якимович влаштувався токарем на місцевий авторемонтний завод, а мати Ніна Петрівна – на взуттєву фабрику. Сина віддали до дитсадка, а коли підріс – записали до школи № 3.

…Василівка, заснована в середині XVIII століття, завжди була овіяна містикою та стародавніми легендами. Саме на її околиці височіє над дніпровськими водами таємнича Лиса гора. Козаки вважали її улюбленим місцем нечистої сили. Яких тільки страшних історій не розповідали про неї на шкільних перервах старші товариші, а молодші слухали із завмиранням серця. Так кортіло на власні очі побачити, як на Лису гору опівночі на свій шабаш злітаються відьми...

Батьки привчали сина до праці й сподівалися, що він піде їхніми стопами. А він годинами пропадав то в сусіда-будівельника, то в сусіда-радіоконструктора й подумував зайнятися або першою, або другою справою. Однак коли питання про професію стало руба, чомусь обрав медицину й вступив до місцевого радгоспу-технікуму «Перемога» за фахом «Зооветеринарія». Можливо тому, що сусідка Галина теж мріяла стати медиком і навчалася в Запорізькому медичному училищі. Вони стали зустрічатися з 15 років, а у 18 справили весілля.

Галина Володимирівна подарувала Сергію Івановичу двох синів. Владислав народився ще до військової служби Сергія, а Костянтин – за три роки.

Після повернення з армії Колісника запросили до Василівського лісництва єгерем, працювати з домашніми та лісовими тваринами. Василівське лісництво бере свій початок у такій же сивій давнині, що й саме місто. Тоді Лису гору і тутешні степи за наказом власника маєтку Василівка генерал-поручика Василя Попова, чий замок розташований неподалік станції Таврійськ, почали засаджувати деревами. З другої половини XIX століття лісонасадження стало регулярною справою. Сьогодні в рукотворних Василівських лісах, на землях заказника, налічується 60 порід змішаного лісу, збереглося чимало рідкісних 150-річних дерев, посаджених ще в царські часи.

– Лісові масиви площею 1700 гектарів розкинулися від Василівки до Дніпрорудного, це величезне господарство, – розповідає Сергій Колісник. – У лісництві я займався не лише тваринництвом – робочі руки були потрібні й на висадженні дерев. Саджанці з місцевих розплідників привозили КамАЗами. Щороку завдяки нашим зусиллям ліс збільшувався на 80 гектарів – засаджували балки, яри й косогори соснами, акаціями, абрикосами, дубами й кущами різних видів. Важка, звісно, була праця. Я власноруч посадив десятки тисяч дерев. Якщо вірно говорять, що чоловік упродовж життя має збудувати будинок, виростити сина і посадити дерево, то я значно перевиконав план.

а початку 90-х нашій родині під житло виділили будиночок, який споруджували для виробничих потреб. Я відремонтував і впорядкував його.

Робота мені подобалася, та й начальство цінувало. Коли запорізький завод «МоторСіч» готував до випуску фірмові мотопили, мені привезли дослідні зразки й доручили їх протестувати. Я навіть виступав за «МоторСіч» у змаганнях зі швидкісного пиляння поруч з лісорубами-професіоналами. Ми вибороли тоді друге місце. Задоволений призовим місцем, керівник нашої команди повіз учасників турніру святкувати перемогу до кафе.

З часом заробітки в лісництві зменшувалися і повноцінно утримувати сім'ю ставало дедалі складніше. Мого терпіння вистачило на 10 років. Дочекався терміну, коли, за умовами прийому на роботу, службове житло можна було приватизувати, й звільнився.

Перебивався випадковими заробітками, навіть свого часу організував з друзями комп'ютерний клуб з ігровою зоною для василівських дітлахів. Проте я шукав постійне місце роботи, бо ціную стабільність та передбачуваність.

Місто Василівка вважається в регіоні важливим транспортним вузлом. Його поділяє навпіл головний залізничний хід Харків – Сімферополь – Севастополь. У межах міста розташована й вузлова станція Таврійськ, від якої відгалужується тепловозна колія на Дніпрорудне та Енергодар.

З 2000-х на залізничному транспорті стали підвищувати зарплати. Тож коли однокласник, що працював механіком на тяговій підстанції ЕЧК-33, запропонував мені місце електромонтера контактної мережі із зарплатою втричі-вчетверо вищою за мою плюс пільги та солідний соціальний пакет, я не вагався.

Почалося навчання, іспити, допуски до роботи з електроустановками 3,3 кВ. Мені, ветеринару за освітою, все це здавалося дуже цікавим. У тонкощі нової спеціальності вникав поступово. Щодня планові роботи, ревізії, виїзди на пошкодження – дуже ефективна практика.

Побачив, що енергетики ведуть непримиренну боротьбу з перерослими та хворими деревами, які загрожують безпеці руху поїздів, цілісності контактної мережі, пристроїв та обладнання, особливо в негоду. Подумалося: виходить, моя колишня робота і тут мене знайшла! Однак дерева, які колись садив, тепер доводиться пиляти!

Усвідомив і те, що моя робота – це одвічна боротьба зі стихією. Доводиться протистояти вітру, дощу, снігу, ожеледиці, щоб підтримувати працездатність систем електропостачання та гарантувати безпеку руху поїздів. «Як ожеледиця – хоч звільняйся», – інколи жартують наші дотепники. Але, якщо серйозно, негода – завжди суворе випробування для енергетиків. І ми його щоразу проходимо гідно.

Я довго звикав до специфічного графіка роботи, особливо до чергування вдома. Завжди треба бути у формі: щойно надходить виклик диспетчера – за 20 хвилин зібратися, з'явитися у ЕЧК і бути готовим виїхати на перегін.

До військового вторгнення багато екстрених випадків були пов'язані не лише з відмовою обладнання та іншими технічними причинами, а й з крадіжками контактного дроту. Особливо дошкуляла криміногенна ділянка Пришиб – Бурчацьк – Плавні. Зараз характер пошкоджень змінився: крадіжки практично припинилася, проте з'явилися нові чинники, бо працюємо на лінії зіткнення, поруч із зоною бойових дій.

Від нашого професіоналізму, практичних навичок, відповідальності багато залежить. Це особливо гостро відчуваєш, коли на головному ході, наприклад, обривається дріт. Потяги, зокрема графікові, вишиковуються «в потилицю», і всі чекають, як швидко ти усунеш пошкодження. Та ось шлях уже вільний, напруга подана – залізниця відновлює рух завдяки тобі і твоїм товаришам. Це почуття перемоги над обставинами завжди окрилює.

***

За сумлінну працю, вагомий внесок у функціонування залізничного транспорту в умовах воєнного стану, високу професійну майстерність електромонтеру контактної мережі 6 розряду Запорізької дистанції електропостачання Сергію Івановичу Коліснику в 2023 році оголосили Подяку АТ «Укрзалізниця».