ЧОЛОВІЧА РОБОТА ВАЛЕРІЯ ПОНОМАРЕНКА 01/02/2024

…Уночі колії станції Запоріжжя-1 припорошило снігом, трохи ускладнивши роботу денної зміни, яка тільки-но розпочалася. Ось поряд з пероном зупинився маневровий локомотив, який тягнув групу порожняка. Однією рукою вхопившись за поручень, на підніжку останнього вагона спритно піднявся кремезний залізничник у яскравому сигнальному жилеті із закріпленою на плечі рацією, і поїзд рушив у південну горловину.

Це складач поїздів Валерій Пономаренко. Він – «очі й руки» машиніста, бо керує пересуваннями тепловоза під час формування та розформування поїздів. У зв’язці з обома працює черговий по станції. Роблять загальну справу кожен на своєму робочому місці: Валерій – «у полі», машиніст – у кабіні локомотива, черговий по станції – на посту за пультом.

Прямо зараз на станції «перебирають» вагони вантажного поїзда, який прибув уранці. Бригада «човником» їздить з однієї колії на іншу через стрілки, за номерами відчіплює групи або одиночні вагони, з яких на сусідній колії формує новий склад. Машиніст виконує стандартні команди Валерія: їде вперед-назад чи стоїть.

Праця складача дуже відповідальна. Щоразу після з'єднання автозчепів він повідомляє машиністу: «Заходжу до міжвагонного простору». Це найнебезпечніша з усіх операцій, оскільки людина опиняється поза зоною видимості машиніста, у вузькому проміжку між сотнями тонн металу, який щойно рухався. Машиніст підтверджує по рації, що зрозумів команду. Валерій перевіряє замки автозчепів, з'єднує рукави гальмівної системи і, відкриваючи кран, дає в магістраль стиснуте повітря...

Складач поїздів повинен мати багатирське здоров’я, оскільки працює і в сніг, і в дощ, і в літню спеку. Робота пов’язана зі значними фізичними навантаженнями, вимагає витривалості, стійкості, миттєвої реакції, неослабної пильності, відмінної теоретичної й практичної підготовки. Може, саме тому вона припала до душі Валерію Пономаренку, коли після демобілізації зі строкової служби в далекому 1992 році він роздумував, куди піти працювати. Сусід і друг дитинства, складач поїздів станції Запоріжжя-1 Михайло Багрій запропонував спробувати себе у його бригаді. Валерію дуже сподобався напружений ритм праці та згуртований колектив – і ось уже 32 роки він займається цією дійсно чоловічою роботою.

Хіба його перша вчителька Ніна Василівна або батьки чи однолітки могли розгледіти майбутнього суворого залізничника в тихому школяреві, який старанно відвідував районний Палац піонерів і в ляльковому театрі грав спектаклі для наймолодших, перевтілюючись то в Карабаса-Барабаса, то в Синю Бороду?

Діти мужніють поступово. У старших класах Валерій захоплювався легкою, а згодом і важкою атлетикою, класичним веслуванням на байдарках та іншими силовими видами спорту. До армії трохи попрацював токарем на запорізькому заводі «Мотор», а потім продовжив школу мужності на строковій службі.

– Я корінний запорожець, – розповідає про себе Валерій Вікторович. – Народився тут у 1972 році й усе життя живу в центрі рідного міста, в старому двоповерховому будинку. Мій брат старший за мене на чотирнадцять років, тож я – пізня, але не балувана дитина, як це буває в родинах, де між дітьми значна вікова різниця. У сім’ї панували традиційні, суворі порядки. Мати Раїса Василівна родом із Білорусії, виховувалась у дитячому будинку, працювала малярем у СМЕУ на станції Запоріжжя-2. Батько Віктор Тимофійович з Херсонської області, трудився на заводі зварником вищої кваліфікації, досконало володів усіма видами зварювання. Про своїх дідусів майже нічого не знаю, лише про діда по батькові відомо, що загинув на фронті у 1943 році.

Так склалося, що після розлучення Валерію довелося самому виховувати двох синів. Старшому тоді було 18 років, молодшому – 11. Змушений був швидко навчитися готувати, прати, прасувати, прибирати, опанував ще тисячу справ та премудростей, якими в сім’ї зазвичай займається друга половина. Нині сини вже дорослі, живуть окремо. Старший служить. Молодший щойно вступив до вишу.

– Коли сини залишили батьківський дім, я спочатку дуже переживав, але потім зрозумів, що так треба. Продовжую їм допомагати по господарству, доки повністю не стануть на ноги.

Мої життєві інтереси пов’язані й з іншими близькими людьми. Це колеги та друзі – складачі поїздів Володимир Лутченко, Олександр Платонов, Костянтин Мазур; чергові по станції Ігор Бірюков, Андрій Клейменов; диспетчери Володимир Сас та Володимир Карась, а також сусіди – мій друг та наставник Михайло Багрій, Віктор Злидар та інші. Літніми вечорами ми виносимо у двір столик і граємо в доміно, як свого часу грали наші батьки, до війни іноді їздили ловити карася та коропа на річку Конку.

До пенсії мені лишилося три роки. З найближчих планів – капітальний ремонт квартири. Дуже хочу, щоб закінчилася війна і життя повернулося у своє звичайне русло. Я – системна людина, для мене дуже важлива стабільність як у особистих справах, так і у виробничих; не люблю несподіванок та непередбачуваності.

Напевно, за ці риси характеру, а також за сумлінну працю, зокрема в умовах воєнного стану, й високу професійну майстерність Валерія Пономаренка високо цінують на роботі. Нещодавно за поданням начальника станції Запоріжжя-1 залізнична компанія підтвердила заслуги Валерія Вікторовича, нагородивши його знаком «Залізнична Слава» ІІ ступеня.