СЛЮСАР НЕПРОСТИЙ 21/02/2024

Слюсар з ремонту рухомого складу Дніпровського моторвагонного депо Владислав Сопруненко задоволений своєю роботою. У цій справі він як риба у воді, все знає і все вміє, а якщо в чомусь потрібно розібратися, робить це зазвичай легко, бо за плечима – вища технічна освіта та значний виробничий досвід.

Керівництво депо також задоволене своїм працівником, цінує як авторитетного експерта, помічає та відзначає його трудовий внесок. Зокрема, Владислав Сопруненко удостоєний трьох відзнак «Залізнична Слава».

Утім, Владислав Анатолійович на виробництві знайшов себе не відразу, цьому передував довгий і тернистий шлях.

ДІІТ

Коли настав час обирати професію, Владислав та його шкільний приятель вирішили вступити на спеціальність, пов'язану з комп'ютерами. Спершу попрямували до Дніпропетровського національного університету, але там їм не сподобалося. Потім побачили оголошення про День відкритих дверей у Дніпропетровському технічному університеті залізничного транспорту (ДІІТі). Там хлопців швидко переконали записатися на підготовчі курси, «де менший конкурс», – на факультет «Локомотивне господарство». План був простий: згодом перевестися на факультет обчислювальної техніки.

Батьки Владислава все трудове життя пропрацювали на Південному машинобудівному заводі (тато – начальником дільниці, мама – начальником зміни, вона і досі на підприємстві), мали справу з електрикою. Коли Владислав оголосив їм, що вибрав спеціальність, також пов'язану з електрикою, йому сказали: «Вистачить уже електриків у сім'ї, знайди інше заняття». Але він добре склав іспити й почав навчання на першому курсі, а друг – ні. На тому їхні шляхи розійшлися.

– Стверджувати, що з дитинства я з технікою «на ти», не можу, – зізнається Владислав Анатолійович. – Бувало, розбирали та збирали з дідом велосипеди, старенький мотоцикл, але тільки й усього. У нас вдома серйозної техніки не було, автомобіля не мали, тож мене більше захоплювали комп'ютери й програмування. Проте в ДІІТі так сподобалося вивчати локомотиви, двигуни внутрішнього згоряння та інші пристрої, що про обчислювальну техніку я вже ніколи не згадував.

Незабаром розпочалася практика в локомотивному депо Нижньодніпровськ-Вузол. У паливному відділенні цеху з ремонту дизелів студенту-практиканту довірили святе – власноруч знімати форсунки з дизеля тепловоза 2ТЕ116. Потім була поїзна практика в Дніпропетровському локомотивному депо і незабутні шість поїздок дублером помічника машиніста електропоїзда.

– Рідний брат теж пішов моїми стопами, закінчив ДІІТ, за розподілом потрапив до Дніпропетровського пасажирського вагонного депо. Але йому там не сподобалося, і він пішов із залізничного транспорту, зараз працює в приватній компанії, – розповідає Владислав. – А мені на залізниці все припало до душі, так хотілося поїздити помічником, що я навіть склав іспити в депо. На жаль, саме того року заборонили видавати відповідні посвідчення безпосередньо у підрозділах – лише через Дортехшколу. Тож помічник машиніста з мене не вийшов.

ЛІФТ

– Я закінчив Дніпропетровський технічний університет залізничного транспорту в 2001 році, – згадує Владислав Сопруненко. – За розподілом мене направили до Мелітопольського локомотивного депо. Спочатку поселили в бригадному будинку, потім дали кімнату в залізничному гуртожитку. А у відділі кадрів чесно попередили: «Ну, любий, поставимо тебе бригадиром у самісіньке «пекло» – на ПТО локомотивів. Якщо рік протримаєшся – зможеш працювати, не протримаєшся – не згадуй лихим словом».

– Місяць стажування на ПТО пролетів як один день, а потім мене перевели на посаду майстра, – каже Владислав Анатолійович. – Промайстрував я рік. Коли ввели літній графік, інтенсивність руху поїздів на південному напрямку різко зросла, одна за одною посипалися різні технічні несправності, проблеми росли, як снігова куля. Керівництво перенервувало – і мене з майстрів «розжалували» в слюсарі. Добре, що відповідну «корочку» я свого часу отримав у ДІІТі.

Треба зазначити, що в локомотивному господарстві подібні «соціальні ліфти» працюють, як у настільній дитячій грі «Ерудит»: то підносять кар'єрними сходами до висот, то опускають додолу. Відомий випадок, коли з якоїсь причини навіть начальник локомотивної служби втратив посаду та їздив простим помічником машиніста.

Пів року пропрацювавши слюсарем з ремонту рухомого складу, Владислав зрозумів, що так набагато спокійніше, ніж коли він був керівником. Відповідаєш тільки за себе, свої дії та результати своєї роботи. Тобі ставлять завдання, ти його виконуєш, звітуєш – усе чітко й зрозуміло.

БЛИЖЧЕ ДО ДОМУ

Потім прийшло розуміння, що слюсарем можна влаштуватися ближче до дому. Взимку 2003 року молодий фахівець перевівся до Дніпра. Його взяли слюсарем до цеху електрорухомого складу Дніпровського локомотивного депо.

Механічна частина електропоїздів вважається серед майстрів ремонтної справи водночас найпростішою й найважчою працею, але є ще й найнудніша, наприклад, міняти гальмівні колодки. Владислав займався цим цілий рік, поки керівництво не звернуло свій погляд на старанного слюсаря з вищою освітою.

Природно, був етап принадних пропозицій. Владислава Сопруненка таки переконали в тому, що варто ще раз спробувати себе в ролі керівника.

– Я подумав: інший підрозділ, інші люди, дійсно, чому б ще раз не спробувати? І погодився на посаду майстра кузовного цеху. За рік мене підвищили до старшого майстра. На цій посаді я пропрацював до 2008 року – початку реорганізації, а фактично поділу депо на локомотивне й моторвагонне.

Коли утворилося моторвагонне депо, мені запропонували посаду заступника начальника депо з ремонту. У цьому статусі я знаходився до 2013 року, правда, з моїми принципами та вихованням працювалося мені нелегко. Одного разу наші з керівництвом думки з якогось питання розійшлися – і я знову опинився слюсарем з ремонту рухомого складу.

Спочатку колеги в цеху мене побоювалися, бо вважали, що невдовзі я повернуся на керівну посаду і, побачивши їхнє життя «зсередини», вживатиму якісь заходи. Коли ж зрозуміли, що я поставив жирний хрест на своїй кар’єрі керівника; що залишуся в слюсарях – одним з них, ставлення стало набагато простішим та щирим.

Вважаю, що це нелегкий хліб – відповідати за весь колектив. Надзвичайно важко й приймати рішення про покарання. Коли мені доводилося це робити, я сильно переживав, бо за характером дуже чутливий. Це негативно позначалося на здоров'ї: тиск «стрибав», серце боліло. І з чималої зарплати керівника купу грошей я витрачав на ліки та походи по лікарях. Тому й вирішив: воно того не варте!

СВОЯ НІША

– Я знайшов свою нішу, де мені комфортно, мене цінують. Вважаю, що на цьому місці я найбільш корисний. Повністю присвятив себе слюсарній справі, якій щоразу віддавав перевагу і в яку вріс корінням. Працюю, і на душі завжди спокійно та безтурботно – для мене це дуже важливо. З часом отримав четвертий розряд, а потім склав іспити і на п'ятий. Зарплати слюсаря на нашу сім'ю вистачає, ми вміємо жити скромно.

Досконало вивчивши механіку, я попросив поставити мене апаратником по високовольтній частині з допуском 3000 В і став глибше вивчати апаратуру. Через рік звільнилося місце апаратника-низьковольтника, і я перейшов на ремонт та обслуговування ланцюгів управління. Робота мені дуже подобається, хоч вона й складніша та відповідальніша, ніж у високовольтника.

Електрика – наука про контакти. Найважче в ній – виявити несправність, наприклад, спайку сусідніх дротів десь у прихованих порожнинах кузова. Вважається, що в електриці є два типи несправностей: немає контакту там, де він має бути, і є контакт там, де його не повинно бути. І якщо ти не знаєш схеми, то доводиться туго.

Мені, звичайно, простіше, ніж хлопцям: як інженер я шукаю короткі та раціональні шляхи вирішення тієї чи іншої технічної проблеми, знаю, як простіше та швидше знайти певну несправність, бо завжди працював зі схемами, вмію їх читати та розуміюся на тонкощах. У мене дуже хороша візуальна пам'ять: пам'ятаю, де і що в якій шафі знаходиться в тому чи іншому електропоїзді, який дріт куди заходить і звідки виходить. Адже за схемою буває одне, а насправді – зовсім інше.

У мене був чудовий Вчитель – Іван Григорович Денисюк. Він працював машиністом, перейшов у слюсарі вже пенсіонером, зараз на заслуженому відпочинку. Для мене він завжди був взірцем, я в нього багато чому навчився. Утім, вважаю, що і в кожного з колег є чому повчитися. Ось, наприклад, мій напарник Ігор Олексійович Салов. Він теж був машиністом і перейшов у ремонтники. Я ніколи в експлуатації не працював, а він знає, як поїзд поводиться на різних режимах, які бувають несправності в ходу. Він мені може підказати те, чого я не знаю; я йому теж корисний: він повністю деталі та вузли не розбирав, а я розбирав. Ми доповнюємо один одного – це так цікаво!

МОЇ КВІТОЧКИ

– Треба сказати, що я – зовсім не ініціативна людина, затятий домосід. На природу, рибалку треба з дому витягувати трактором. Мені більше подобається поратися по господарству. Дуже люблю свою дружину Юлію, вона теж залізничниця, працює інженером експедирування в центрі транспортної логістики «Ліски». Маємо нашу радість і гордість – 12-річну доньку Настю. Вона дуже любить малювати, відвідує художню школу та робить великі успіхи.

Ми мешкаємо на першому поверсі багатоквартирного будинку. Перед нашими вікнами є невеликий палісадник. Я там вирощую квіти – троянди, тюльпани різних сортів, півонії, нарциси. Сусіди з нашого двору іноді купують розсаду квітів, підходять, запитують, де можна посадити. Удома на підвіконні в нас теж квіткова галерея, є й лимонне дерево, як без нього! Це – наш маленький світ, яким я дуже дорожу.