«ХТО, ЯК НЕ МИ?» 07/03/2024

Під таким девізом працює колектив ремонтно-будівельного цеху локомотивного депо Нижньодніпровськ-Вузол.

На наше прохання майстер локомотивного депо Нижньодніпровськ-Вузол Руслан ШИПОША розповідає про свою роботу і про себе – неквапливо, докладно, намагаючись не пропустити важливі деталі. Адже доля залізничника змалку щільно переплетена з флагманом локомотивного господарства Придніпровської.

ДИНАСТІЯ

– Моя велика родина мешкала в селищі Північне на лівому березі Дніпра, на вулиці Рибальській. Ця вулиця прилягає до локомотивного депо Нижньодніпровськ-Вузол. А оскільки в депо працювали і дід, і батько з матір’ю, воно стало другим домом і для мене.

Коли я був маленьким, такої серйозної охорони, як зараз, у депо не було. І влітку на річку ми з хлопцями безперешкодно бігали через деповську територію (так ближче), вважали її своїм «ареалом».

Мій дід Гнат Іванович пройшов шлях від кочегара до машиніста паровоза. Коли вік та здоров'я вже не дозволяли йому водити поїзди, перейшов кочегаром до деповської котельні, де й трудився до самої смерті. Батько Олександр Гнатович працював черговим водієм у деповському автогаражі, возив локомотивні бригади. Чимало років віддала підприємству і моя мати Тамара Терентіївна, оператор деповської котельні.

Терентій Терентійович Коваленко, дід по матері, трудився кранівником на сусідньому заводі залізобетонних конструкцій. Був природженим механіком: зі старих деталей, фактично з брухту, складав мотоцикли, мопеди та інші агрегати; привчав і мене мислити технічно, щось конструювати та винаходити.

Бабуся Валентина Василівна якийсь час працювала в деповському медпункті, а мій молодший брат Андрій ще донедавна їздив у рейси машиністом. Моя дружина Ольга – інженер-технолог у локомотивному депо. Тобто, наша династія досить велика.

СТОЛЯРКА

У підлітковому віці мені хотілося якнайшвидше здобути робочу спеціальність. Закінчивши вісім класів школи № 39, що поряд з депо, я вирішив стати столяром і поспішив до СПТУ № 5. Чому захотів працювати з деревом? Усе просто: батько в ту пору тримав бджіл, узимку вдома, а на літо вивозив на сільську пасіку. Ми з татом ремонтували старі та робили нові вулики. Столярка мені тоді видалася цікавою та й зараз подобається. У вільний час я виготовляю корпусні меблі, в нашому домі зробив все власноруч, як-то кажуть, від стола, до табуретки.

На старшому курсі училища, коли мене направили на практику до Дніпропетровського річкового порту, я вже мав достатні для кваліфікованого столяра знання. Річпорт на своїх ремонтних потужностях будував річкові вантажні самохідки. Ми, практиканти, займалися внутрішніми роботами: підлогою, вікнами, дверима, дерев'яними стінами та облицюванням. Після закінчення училища я пропрацював у річковому порту ще півроку, затим пішов на службу в Збройні сили.

Повернувся з армії я у розпал дев'яностих, коли звичними були перебої з транспортом. Добиратися в річпорт стало проблемою, і я знайшов собі роботу неподалік від дому – на заводі НЗЗК. Але одноманітна механічна праця верстатника мені здалася настільки нудною, що вже за два-три місяці я зрозумів, що це не моє, про що повідомив батька. Він мені суворо так сказав: «Може, досить уже бігати з місця на місце? Нам у столярку потрібні робочі руки. Завтра ж іди до відділу кадрів».

ДОБРІ ЛЮДИ

Столяром у депо я працював кілька років. Тоді головним інженером був Леонід Абрамович Лейбович. Пам'ятаю, скільки надходило нового обладнання; чимало пристосувань та оснащення виготовляли і в самому депо, де діяв експериментальний цех. Дещо з того багатого спадку експлуатується досі.

Лейбович мав технічний талант, рідкісні організаторські здібності, щоб формувати дієздатний колектив, безпомилково виявляв перспективну молодь. Саме він порадив мені продовжити навчання: «Ти молодий, тямущий, чому не вчитися далі? Все обміркуй і поступай до технікуму». Оскільки Леонід Абрамович серед робітників мав великий авторитет і пошану, його слова я сприйняв як керівництво до дії, порадився з батьками й відніс документи до Дніпропетровського залізничного технікуму.

Час навчання без відриву від виробництва за спеціальністю «Електрорухомий склад» сплинув непомітно, але дуже результативно. Якщо в середній школі я вчився без ентузіазму, то в технікумі взявся за розум, отримував переважно п'ятірки, а по закінченні мені вручили «червоний» диплом.

У технікумі пощастило познайомитися з чудовим викладачем – Володимиром Григоровичем Марковим. Він свого часу очолював локомотивну службу Придніпровської залізниці, дав путівку в життя багатьом керівникам-залізничникам. Ця закохана в транспорт людина і в моєму житті відіграла важливу роль: вчасно допомогла, підтримала, підказала, як «зеленому» студентові діяти надалі.

– У тебе непогані знання, оцінки хороші, не марнуй час, – сказав мені Марков. – Є така програма «Технікум – виш». На рік менше навчаєшся, бо частина предметів іде взаємозаліком, та й не з вулиці прийшов продовжувати навчання, а із залізничної системи, ще й представник залізничної династії!

Ці слова застали зненацька, бо таких планів у мене і близько не було. Але, поміркувавши, в ДІІТ таки пішов і без відриву від виробництва закінчив факультет електрорухомого складу.

Під час мого навчання на третьому курсі начальник депо Валерій Володимирович Овчаренко призначив мене майстром ремонтно-будівельного цеху, де я майстерую й нині. Безумовно, вплинув на це рішення і мій «хрещений батько» Леонід Лейбович. Хоча я випробував себе і начальником бази палива, і виконувачем обов'язки змінного майстра механічного цеху, де ремонтували електровози ВЛ11-М6 та ДЕ1. До речі, в електровозних цехах мене все влаштовувало: і колектив хороший, і цікава робота, до того ж мали справу з на той час новими локомотивами, де більше електроніки, якихось новацій порівняно з ВЛ8 шістдесятих років випуску. Але вже наступний начальник депо, Олександр Вікторович Хитрий, попросив особисто: «Руслане, дуже треба, допоможи! Повертайся майстром у рембудцех!». Куди ж мені було подітися?

РЕМБУДЦЕХ – МОЯ ДОЛЯ

Чесно кажучи, я повернувся туди, де мені подобалося найбільше. Саме тут, у рембудцеху, я почуваюся на своєму місці, відповідальним господарем величезної деповської території, будівель і споруд, мереж та комунікацій. Щоденна купа різнопланових завдань, які треба негайно «розрулювати», шалений темп і перманентний треш – це моє. Там невдовзі паркан упаде, тут дах тече, треба відновлювати скління чи вікна міняти; десь на посту немає сторожа, бо звільнився, і необхідно шукати нову кандидатуру… І все одночасно!

…Моє повернення співпало з часом, коли рембудцех був задіяний у багатьох проєктах: у депо реконструювали парк «Е», стійла та оглядові канави для ТО-2, затіяли серйозний ремонт цеху типу «плауен». За роки свого існування наш колектив виконав чимало робіт з ремонту, реконструкції та будівництва деповських об'єктів.

У нас трудяться фахівці різних професій, аж до прибиральниць, гардеробниць, охоронців, садівників, операторів хімчистки і навіть художника. Зараз важкий, воєнний час – тож, окрім прямих обов'язків, ми опікуємося й низкою додаткових завдань: і буржуйки робимо, і дрова заготовляємо вагонами, облаштовуємо пункти обігріву, укриття й захисні конструкції, а якщо трапляються поблизу прильоти, оперативно усуваємо наслідки. Водночас намагаємося утримувати інфраструктуру так, щоб колеса крутилися і депо завжди працювало безперебійно. Діємо самовіддано, за принципом «Хто, як не ми?»

У мене є добрі помічники. Охороною депо керує бригадир Сергій Іванович Якименко. Він колишній машиніст, пішов на пенсію, перевівся до мене сторожем, а потім став бригадиром. Санітарно-побутовим корпусом, який теж на нашій відповідальності, управляє надійна людина, досвідчений бригадир Людмила Олександрівна Братусь. Нещодавно санпобуткорпус пройшов велика реконструкцію, над якою ми працювали спільно з колективом БМЄС та фахівцями з інших підрозділів залізниці.

У будівельників через невисоку зарплату велика плинність кадрів. Але є постійний «кістяк». Наприклад, тривалий час працює маляром п'ятого розряду Вікторія Андріївна Падалко, сумлінна жінка та чудовий фахівець. У колективі понад півсотні людей, кожного на ім’я не назвеш, але всі працьовиті й умілі.

Керівництво й мою роботу цінує: для записів у трудовій книжці вже місця немає, потрібна вкладка; чимало почесних грамот від деповського керівництва, керівництва залізниці, Дніпровської міськради і навіть Митрополита Дніпровської єпархії, а останню грамоту від Укрзалізниці мені вручили до Дня залізничника минулого року.

СИН

Утім, найбільша моя гордість – син Павло. Сім років тому він виїхав до Німеччини, щоб вивчати автомобілебудування в Берлінському технічному університеті. Добре знає мову і, коли отримає диплом, матиме право на працевлаштування в одну з всесвітньо відомих автомобільних компаній. Він уже на останньому курсі магістратури. За студентським обміном один рік навчатиметься в Італії.

Кілька останніх років Павло входить до складу гоночної команди університету. Студенти будують з нуля прототипи гоночних болідів, мають солідних спонсорів, які виділяють кошти, дороговартісне автомобільне обладнання та матеріали, оплачують послуги суміжників. Хтось із студентів розробляє рухові установки, хтось – електрообладнання, системи діагностики тощо. Павло займається АБС (антибуксувальною системою) й трансмісією, а в університеті захоплений розробкою водневих двигунів. Я радий, що він знайшов себе у перспективній сфері. Коли ми з ним спілкуємося телефоном, часто сперечаємося з технічних питань, вирішуємо складні завдання з електротехніки. У мене більше практики, в сина – ґрунтовні, але поки що теоретичні знання, тож ми доповнюємо одне одного.

ВЕЛИКА РИБА

А я останнім часом захопився риболовлею. Навіть придбав човен із мотором та місце на причалі. Шкода, що через війну виходити на річку не можна. Раніше ж завжди з нетерпінням чекав на відкриття сезону, щоб з друзями вийти на карася, судака або щуку. У мирний довоєнний час, коли син приїжджав у гості, ми обов'язково перебиралися човном на якийсь очеретяний острівець. Фідера закинемо, а самі сидимо біля багаття, смажимо шашлики, спілкуємось. Після моєї досить нервової роботи це найкраща «віддушина» була. Як же зараз мені цього не вистачає… Але я вірю, що незабаром війна закінчиться, все повернеться на круги своя, ми знову зустрінемося із сином, а найбільша риба в мене ще попереду!