ЯК ЖЕ ЇЇ НЕ ЛЮБИТИ? 05/08/2024

Давнє твердження «Залізниця міцна лінією» актуальне донині, бо підкріплене сумлінною працею багатьох поколінь залізничників. Сьогодні ми розповімо про одного з тисяч таких трудівників, на яких тримається галузь.

Старший оглядач вагонів Криворізького експлуатаційного вагонного депо Сергій Куріцин живе й працює на лінійній станції Саксагань, у самому серці Криворізького залізорудного басейну. Нещодавно його заслуги перед компанією було відмічено престижною нагородою – Золотою відзнакою АТ «Укрзалізниця» з формулюванням: «За сумлінну працю, забезпечення функціонування залізничного транспорту в умовах воєнного стану, високу професійну майстерність та з нагоди державного свята – Дня Конституції». Нагородити працьовитого й добросовісного колегу на загальних зборах рекомендував колектив депо.

Сергію – 50. Він рішучий, енергійний, впевнений у собі. У ньому відчувається справжній криворізький характер, властивий жителям цього козацького краю, – надійність, розвинене почуття колективізму, готовність постояти за себе.

– У нашому колективі Сергій Вікторович працює понад 11 років і показав себе висококваліфікованим та відповідальним працівником,– каже начальник депо Михайло Ковальов. – Ми цінуємо його й за те, що він охоче передає молоді свій багатий досвід та майстерність.

У свою чергу, голова первинної профспілкової організації депо Наталя Коровайнюк стверджує, що Сергій Вікторович користується в колективі заслуженою повагою й авторитетом. Його успіхи неодноразово відмічало керівництво: він має годинник від Генерального директора Укрзалізниці, Почесну грамоту Державної адміністрації залізничного транспорту України, нагрудний знак «Відмінник вагонного господарства».

Сергій – корінний криворіжець, народився в робітничій сім'ї. Батько Віктор Миколайович працював водієм автобази, потім влаштувався на залізницю монтером колії, згодом став бригадиром. Мати все життя трудилася прядильницею на місцевій вовнопрядильній фабриці.

Сергій Вікторович вважає, що кожен залізничник повинен добре знати свій родовід. Жалкує, що в його сім’ї документів збереглося обмаль. Тому він знає лише, що прадід по матері Тиніш Гречка з дружиною Варварою жили неподалік Саксагані, в селі Сергіївка. Діда звали Антін Петрович Свистун. У молодості працював на уранових шахтах у Жовтих Водах, потім – монтером у Криворізькій дистанції колії, доріс до бригадира, однак тяжко хворів і помер 44-літнім. Онукові Сергію тоді було трохи більше трьох років. Бабуся Ганна Тимофіївна працювала сигналістом у тій же дистанції.

Про прадіда по батькові Сергію Вікторовичу майже нічого не відомо. А ось його син, дід Сергія Куріцина, працював столяром у пункті підготовки вагонів під навантаження на станції Вечірній Кут.

Деякий час сім'я Куріциних винаймала житло в різних районах Кривого Рогу, доки мати не отримала кімнату в гуртожитку, а через сім років і власну квартиру.

Сергій мріяв пов'язати свою долю з автомобільним транспортом, як і його батько, тому 1989 року вступив до Криворізького технікуму гірничого транспорту на спеціальність «автодиспетчер». На виробничу практику потрапив до механічних майстерень Криворізької дистанції електропостачання № 6, де після закінчення навчання і до призову в армію три місяці працював водієм.

Служив у Запорізькому полку внутрішніх військ. Водієм, як хотів, не взяли – не вистачило місць, але запропонували вибір: конвоювати ув'язнених до суду, супроводжувати автозаки чи служити собаківником. Вибрав останнє. П'ять з половиною місяців навчання в місті Золочів на Західній Україні – і ось на руках направлення до військової частини, яка охороняла зону на станції Берда в передмісті Бердянська.

Повернувся на цивілку в середині «лихих» дев'яностих й одразу пішов на колишнє місце роботи до ЕЧ-6. Проте неочікувано і вкрай неприємно був вражений тим занепадом, в якому перебувало господарство. Бажання працювати тут зникло.

Друзі підказали, що є вакансія слюсаря з ремонту рухомого складу у вагонному депо Мудрьона, і з лютого 1995 року в Сергія Куріцина розпочалася епопея вагонника, яка триває й досі.

На пункті технічного огляду вагонів Саксагань він попрацював кілька місяців, затим перевівся слюсарем по гальмах на ПТО станції Рокувата. Там трохи підучився, склав іспити і став новоспеченим оглядачем-ремонтником вагонів, а згодом – і старшим оглядачем-ремонтником. Звичайно, щоб дорости до справжнього експерта у своїй справі, потрібні роки. Але заради своєї мети Сергій цього часу не пошкодував – і став одним з найкращих у професії.

У 2000 році йому запропонували посаду майстра депо Мудрьона в ремтупіку станції Рокувата, де виконують переважно кузовні роботи. Там працював до 2004-го, періодично заміщаючи начальника ПТО. Відразу зіткнувся з тим, що левову частку часу довелося витрачати на складання звітів та іншу паперову роботу.

— Я завжди був проти зайвих паперів, показухи, порушень вимог охорони праці. На моє переконання, на виробництві все має бути продумано, раціонально, логічно і мінімум писанини. Але ж це в ідеалі, а в реальному житті є безліч нюансів, які дуже напружують, – зізнається Сергій Вікторович.

— У другій половині дев'яностих почалися масові крадіжки металу з вагонів: полювали за кріпильними кришками; автозчепами та іншими знімними деталями, – продовжує розповідь Сергій Куріцин. – Спільно з правоохоронними органами ми протистояли цій навалі, як могли. Це тепер розумієш, що то була справжня війна залізничників з добре оснащеним та щедро проплаченим криміналом, за яким стояла організована «брухтова мафія». Захищаючи залізничне добро, ми опинилися у самому вирі тих подій, бо працювали з найбільш «ласими» для злодіїв вагонами – незадіяними цистернами для перевезення глинозему, розобладнаними платформами; несправними критими вагонами, відставленими у тривалий запас на віддалені колії, щоб не заважали маневрам.

Згодом, щоб викоренити крадіжки металу з вагонів, на залізничній мережі було прийнято низку вимушених рішень, зокрема додатково приварювати знімні деталі. Зараз, що не вагон – усі деталі обварені, прихоплені зваркою для запобігання крадіжкам. Така метода врешті-решт вирішила проблему крадіжок, але ускладнила технічне обслуговування рухомого складу. А тим часом крадіжки металу як масове явище вщухли самі собою з несподіваних причин, зокрема через пандемію COVID у 2019 році, а з початком війни в 2022-му майже припинилися.

У квітні 2004 року я остаточно вирішив відмовитися від кар'єри й повернувся на рідну Саксагань звичайним робітником – старшим оглядачем вагонів Батуринського (зараз Криворізького) експлуатаційного вагонного депо. Дотепер займаюся тим, що в мене виходило найкраще.

Пункт технічного огляду вагонів, де працює Сергій Вікторович, лише за 4 місяці цього року досяг відмінних показників: під навантаження підготовлено 10 тис.33 вагони, що на 1 тис. 151 більше, ніж за аналогічний період минулого року. Проведено технічне обслуговування 20 тис. 502 вагонів, які прослідували, – це становить 142,5% плану. Виконано технічне обслуговування 1 тис. 623 вагонів з відчепленням, що перевищує планове завдання на 128,3%. Продуктивність праці становила 183,8%. Узятий темп дуже непоганий, не кожній бригаді до снаги, і за результатами півріччя не гірший.

– Успіх у пошуку дефектів рухомого складу цілком залежить від особистого досвіду, який роками тобі передають більш досвідчені оглядачі. Якщо працювати тільки за інструкцією, ніколи нічого суттєвого не виявиш, – переконаний Сергій Куріцин. – Тому потрібен постійний баланс між буквою інструкції та повсякденною практикою.

***

Старовинне село Саксагань та однойменна станція розташовані на перетині важливих транспортних артерій Криворіжжя. Керує станцією дружина Сергія Куріцина Наталія В’ячеславівна.

– Ми ще дітьми дружили, – розповідає Сергій Вікторович. – Я жив у місті, а до бабусі в Саксагань приїздив на вихідні. Так і познайомилися, а коли підросли, побралися. У моєї дружини дідусь був вагонником, тож і вона вирішила стати залізничницею, закінчила Дніпропетровський технікум залізничного транспорту. Починала сигналістом, потім стала оператором, черговою по станції і ось тепер – ДС. Моя теща Тетяна Михайлівна Іголкіна –ДСП, а тесть В'ячеслав Леонідович Іголкін – електрик в ЕЧ-6. Наші долі щільно переплетені з рідною Придніпровською залізницею в одне ціле.

– Чи ви любите залізницю, де працюєте?

– Уже, мабуть, так! Як же її не любити, коли вона поєднала нас спільною професією? У нас є двоє синів. Діти вже дорослі, самі заробляють на життя. Старшому скоро 29, а молодшому – 24 роки. Обидва закінчили виші, але із залізничним транспортом зв'язувати свою кар'єру не захотіли. На жаль, теперішні залізничні зарплати не приваблюють молодь…