БАТЬКІВСЬКА НАУКА 13/08/2024

Машиністу-інструктору оборотного депо П'ятихатки Дніпровського локомотивного депо регіональної філії «Придніпровська залізниця» Андрію Ренгачу в червні цього року оголосили Подяку АТ «Укрзалізниця». Сухі рядки наказу про заохочення говорять про його високу професійну майстерність та сумлінну працю, завдяки яким забезпечується стале функціонування залізничного транспорту в умовах воєнного стану. Але багатьом нашим читачам зазвичай кортить дізнатися більше про знатних залізничників, тож ми попросили Андрія Ілліча докладніше розповісти про себе.

– Батько вчив мене більше працювати головою, ніж руками, – каже Андрій Ренгач. – Так, зрештою, в мене і вийшло, бо останні сім років я як машиніст-інструктор навчаю цієї простої, але важливої премудрості підопічних у довіреній мені локомотивній колоні № 21.

Синів своїх теж наставляю батьківським словом, бо вважаю найважливішим у житті – добре вчитися, щоб мати можливість займатися саме інтелектуальною працею, розвивати творчий підхід до будь-якої проблеми, завжди думати, перш ніж робити.

Старший Сергій також зайнятий інтелектуальною працею, він – спеціаліст у сфері IT, працює в закордонній компанії. Молодший Олег поки що цю істину осягає, бо йому лише 12 років. Привчаю його до дисципліни та самодисципліни, мотивую читати книги та менше залипати у ґаджетах.

Мого батька звуть Ілля Семенович, цього року йому виповнюється 75. Він – колишній шахтар, присвятив себе важливій державній справі – видобутку уранової руди у Жовтих Водах. Мати Раїса Олександрівна працювала на місцевому приладобудівному заводі «Електрон».

Саме тут, у місті Жовті Води, я й з'явився на світ у 1971 році. Ходив до школи № 9, потім перевівся до восьмої. З душевним теплом згадую свого улюбленого класного керівника, чудового вчителя фізики Валентину Іванівну Усайте.

З п’ятого класу почав відвідувати спортивну секцію, серйозно зайнявся легкою атлетикою й через п'ять років став кандидатом у майстри спорту з бігу на 1000 метрів. Однокласники кажуть, що мій шкільний рекорд досі не побитий.

Мріяв після закінчення середньої школи стати шахтарем, але батько сказав: «Тільки через мій труп! Шукай собі іншу професію». Довелося до призову в армію йти на завод, де працювала мати, слюсарем механоскладальних робіт. Сюди ж повернувся 1992 року після строкової служби, попрацював ще кілька місяців, а після одруження переїхав до П'ятихаток. Нову роботу за порадою свого дядька відшукав у П'ятихатському локомотивному депо. Відразу пішов на курси помічників машиніста до Марганецької дортехшколи, що тоді діяли при депо. Готували молоду зміну переважно колишні досвідчені інструктори-машиністи, такі як Володимир Семенович Чорний, Володимир Іванович Герасевич, Володимир Миколайович Клименко та інші.

Пів року навчання пролетіло непомітно, і ось уже перший рейс вантажним поїздом з машиністом другого класу Віктором Іллічем Підоймою. З ним від'їздив майже рік, а потім перейшов на пасажирський рух, у якому пропрацював аж до реструктуризації та приєднання П'ятихатського депо як оборотного до Дніпровського локомотивного депо.

Ми брали зі стику і тягли до Кривого Рогу й зворотно київські та львівські пасажирські поїзди. Хочу нагадати, що на станції П'ятихатки-Стикова поєднуються різні роди струму: змінний – з боку Одеської залізниці та постійний тяговий струм – з боку Придніпровської, тож тут відбувається зміна локомотивів.

Близько восьми років їздив з машиністом Віктором Георгійовичем Головченком на односекційних пасажирських електровозах ЧС-2. Згодом він перейшов на посаду машиніста-інструктора з гальм і пропрацював ще 12 років, до самої пенсії.

***

Локомотивному депо П'ятихатки я віддав 32 роки свого життя, сім останніх років, як уже говорив, працюю машиністом-інструктором локомотивних бригад. Наші локомотиви, вантажні поїзні та штовхачі, їздять від П'ятихаток до станції Нижньодніпровськ-Вузол, на Кривий Ріг, у бік Тимкового – словом, по всіх лініях та гілках регіону. Намагаємося, щоб перепалів не було, рівняємося на таких визнаних майстрів рекуперації, як Олександр Миколайович Крутенко та Сергій Вікторович Дробот, що показують взірець дбайливого водіння на вивізних локомотивах з правом підштовхування на ділянках П'ятихатки – Ерастівка та Ерастівка – Вільногірськ, де уклони становлять відповідно дев'ять тисячних і одинадцять тисячних.

Робота з людьми зобов'язує, а з таким освіченим і досвідченим контингентом, як машиністи та їхні помічники, – вдвічі, недарма машиністів раніше називали робочою інтелігенцією. Зобов'язує бути лідером, наставником, помічником і порадником в усіх справах, вчити і самому постійно вчитися, а ще бути суворим, але неупередженим, справедливим і по-батьківському поблажливим. Усе це можливе лише за однієї умови: якщо ти досяг поваги в колективі.

Високо ціную кожного свого вихованця і дуже засмучуюсь, якщо з якихось причин той чи інший іде з депо. За найбільш талановитим (на мій погляд) Сергієм Васьком, досі шкодую, бо він через особисті обставини змушений був звільнитися.

Потроху наші ряди рідіють. Хтось досяг пенсійного віку і йде на заслужений відпочинок, дехто шукає інше місце роботи, а когось із наших хлопців забирає війна. Наразі п'ять чоловік з моєї колони воюють. Один, Денис Кононевич, у квітні 2023 року загинув. Звичайно ж, ми підтримуємо тісний зв'язок з нашими військовими та їхніми родинами, надаємо посильну допомогу.

***

Моя дружина Руслана Михайлівна – вихователь дитячого садка. Познайомився з нею 8 березня в спільній компанії, а вже 18 липня відсвяткували весілля. Відтоді разом. Живемо в приватному будинку, де завжди є чим зайнятися – бур'ян, городи спочивати без діла не дають.

Окрім того, дуже люблю рибалку та футбол. У свої п'ятдесят три спорт не залишив, продовжую займатися з молодшим сином: то з м'ячем тренуємось, то качаємо м'язи на турніку. Він у мене – володар помаранчевого поясу з карате, перед літніми канікулами завоював цей титул на змаганнях.

А я свого часу грав півзахисником у деповській футбольній команді, організовано їздили на турніри по містах нашого регіону. Нині вже вік такий, що збираємось ветеранськими командами та ганяємо м’яча для себе, а молодь грає окремо.

***

– Ви питали, про що мрію? Напевно, як і всі ми, щоб війна закінчилася, може, тоді й онуки з'являться. Мрію жити спокійним, простим і щасливим життям.