Світлана Буртна: «Я вихована ніколи не здаватися» 17/10/2024
На Придніпровській залізниці екологічна робота триває навіть під час воєнного стану та бойових дій, оскільки війна – минуща, а соціальна відповідальність підприємства за безпеку довкілля є базовою цінністю.
Безперервний екологічний контроль під егідою головного інженера залізниці здійснює невеликий колектив фахівців Дорожньої екологічної лабораторії, яку очолює Світлана БУРТНА.
– Наші цілі і в мирний, і у воєнний час незмінні: сприяти скороченню шкідливих викидів, а також мінімізувати ризики, пов'язані з природоохоронними зобов'язаннями залізниці. І з цими завданнями ми досить успішно справляємось, – каже Світлана Григорівна.
Підтвердженням є висока оцінка праці Світлани Буртної (а в її особі – й усього колективу), цього разу – Почесною грамотою АТ «Укрзалізниця».
У зв'язку з відзнакою ми поставили Світлані Григорівні кілька запитань.
На вашу думку, який вид транспорту: авіаційний, автомобільний, залізничний, водний чи трубопровідний – є найменш екологічним?
Безперечно, залізничний, яким в Україні перевозиться левова частка пасажирів і вантажів. Утім, в усіх країнах, де є залізниця, суспільство змушене миритися з її негативним впливом на довкілля. Взяти хоча б проблему сотень тисяч тонн замащених ґрунтів. Ефективної технології їх регенерації у світі поки що не існує, хоча розробки ведуться.
А чого варті наслідки сходів рухомого складу із нафтопродуктами, іншими небезпечними хімічними речовинами! Ще доволі тривалий час ми не зможемо назвати залізничний транспорт хоча б умовно екологічним, адже є численні невирішені проблеми – такі як нейтралізація промислових стоків, відпрацьованих мастил, вихлопних газів від роботи величезного дизельного парку та багато інших.
Чи не здається вам, що наше екологічне законодавство є надмірно жорстким, а в деяких аспектах зовсім відірвалося від дійсності.
– Під час роботи над ним законодавець запозичив або узяв за основу напрацювання заможних європейських країн, тому в деяких випадках екологічні вимоги дійсно виявилися або вкрай дороговартісними, або просто нездійсненними. Але, як кажуть, «Dura lex, sed lex» – «Закон суворий, але це закон». Закон треба виконувати.
Матеріальні та фінансові можливості суб'єктів економічної діяльності в боротьбі із забрудненнями нерідко обмежені. Однак штрафні санкції за найменше порушення природоохоронного законодавства ніхто не скасовував навіть на час війни. Хіба що запроваджено мораторій на екологічні перевірки.
Як у такій ситуації складаються взаємовідносини залізниці з екологічними органами?
– Тут уже справа за професіоналізмом, досвідом та дипломатичними здібностями.
Чим безпосередньо займається ваша лабораторія?
– У системі Укрзалізниці лише наша лабораторія виконує повний комплекс робіт з моніторингу атмосферного повітря. Заради справедливості слід зазначити, що аналогічна лабораторія діє також на Львівщині, але виконує значно менший обсяг робіт.
Наша лабораторія атестована, отримала дозвіл Міністерства екології на профільну діяльність, має у своєму розпорядженні все необхідне: спеціальні лабораторні меблі, повний спектр хімреактивів, мобільне моніторингове обладнання, яке періодично перевіряється. Ми за планом виїжджаємо на лінію, в залізничні підрозділи, виконуємо виміри, обробляємо отримані дані та видаємо протоколи.
Систематичний лабораторний контроль дає щорічний економічний ефект у розмірі від півтора до двох мільйонів гривень.
Наразі в Укрзалізниці йдуть процеси оптимізації її структур. Якою, з огляду на це, є доля лабораторій на залізницях?
– Останні п'ять-сім років на всіх рівнях Укрзалізниці обговорюють ідею об'єднання дорожніх лабораторій в один екологічний центр із подальшим підвищенням зарплати працівникам, але далі розмов справа не рухається. Водночас робота в лабораторії – це постійні відрядження, важкі прилади, які потрібно везти із собою, висока відповідальність.
А вас особисто що приваблює в спеціальності еколога-залізничника?
– Якщо чесно, я дедалі частіше сумніваюся в тому, чи не марні мої зусилля в боротьбі за захист довкілля, прищеплення залізничникам екологічної відповідальності. Виховання екологічної культури – взагалі «міцний горішок» на тлі загального нігілізму, якоїсь інфантильної безтурботності навіть у тих питаннях, які становлять суспільну небезпеку. До речі, така ж картина і за кордоном.
Часом сумніви переростають у розпач, але щоразу беру себе в руки і йду далі, бо я вихована ніколи не здаватися.
Ви, напевно, маєте більш правдиву і детальну інформацію про стан довкілля, ніж пересічні громадяни.
– «Менше знаєш – міцніше спиш» – це гасло будь-якого еколога, – гірко жартує Світлана Григорівна. – Нещодавно розмовляла з колегою, відомим екологом. Вона каже: «Мені вже давно не дуже хочеться зустрічатися з родичами. Вони завжди ставлять питання, на які я не можу відповісти». Я її чудово розумію. Так, ми знаємо більше, ніж можемо сказати.
Як ви прийшли до спеціальності залізничника-еколога?
– Я закінчила Дніпропетровський держуніверситет за напрямом «Біологія», а залізниця в моїй родині – справа сімейна.
Мій дідусь Василь Гнатович Бахмач працював на станції Пантаївка Одеської залізниці спочатку сигналістом, потім стрілочником. У нього було чотири доньки, три з них: Раїса, Надія й моя мама – стали залізничницями. Мама починала вагувальником на станції Лоцманська, а закінчила свою трудову діяльність у Дніпропетровській дирекції залізничних перевезень провідним інженером.
Тато Григорій Мефодійович Міщенко свого часу був слюсарем «Міськгазу». Батькові вже 82 роки, мамі Ніні Василівні –78.
Спочатку я не планувала працювати на залізниці, мені подобалася жива природа, тому, власне, я й вступила на біофак. Після закінчення вишу влаштувалася на місцевий фармацевтичний завод і працювала там три роки лаборантом, допоки завод збанкрутів і розвалився.
Мама мені підказала, що на залізниці почали запроваджувати посади екологів і до кого слід звернутися. Головний інженер Першої дистанції цивільних споруд Василь Григорович Герасименко уважно переглянув мої документи та погодився взяти мене на роботу.
Таким чином, екологією на залізниці я займаюся з 1994 року, а в 2008-му перейшла сюди, в Дорожню екологічну лабораторію. За чотири роки її очолила. Моя професія – залізничник, спеціальність – еколог. З цього пріоритету і виходжу.
І все-таки, чому екологія?
– Напевно, любов до природи сформувала в мені стійке переконання в тому, що екосфера тендітна, її треба берегти та захищати.
Я з другого класу по восьмий відвідувала басейн інституту фізкультури, здобула перший дорослий розряд з плавання, брала участь у першості України. Мій тренер Михайло Олексійович Кручинін прищепив мені повагу до здорового способу життя.
Багато зробили в плані екологічного виховання і мої батьки. Я з ними об'їздила пів Союзу. Вони привчили мене до польових умов: щовихідні ми подорожували до лісу чи річки. А на біофаку літню практику завжди проходили у виїзному університетському таборі в новомосковських лісах, по три місяці жили в наметах.
Мій чоловік, однокурсник і однодумець, нині завідувач зоологічного музею Дніпровського національного університету Іван Анатолійович Буртний захопив мене далекими походами. Наш син Дмитро, який закінчив гірничий інститут, ходить з нами у походи з 1,5-місячного віку.
Пара походів на рік для нашої родини в довоєнний час вважалася нормою. Двічі їздили до Карелії сплавлятися річками та озерами на катамаранах. У Забайкаллі річкою Селенгою сплавлялися два тижні на байдарках аж до Байкалу, я тоді була ще й вагітна. Часто подорожували в Карпати, на Кавказ, а в 1999 році удвох з чоловіком підкорили впродовж дня дві вершини Ельбрусу: і східну заввишки 5621 м, і 5642-метрову західну.
Шкода, що зараз такий активний відпочинок дуже комерціалізований. Ми ж намагаємося ходити в компанії друзів і однодумців, а не абикого, хто має на меті лише прибуток. Тривалий час були учасниками турклубу «Метеор» від Південмашу, а також туристичного клубу «Локомотив», який очолює колишній залізничник Дмитро Анатолійович Рибалко.
Нині війна – не до походів. Удома такій непосиді, як я, нудно вихідними. Тому, щоб хоч кудись виїхати, почала займатися садівництвом у себе на дачі в Підгородньому.
Розводжу квіти.
