ПЕРЕПОЧИНОК 11/11/2024

Він сидить на березі у складаному кріслі і, ніби заворожений, стомлено дивиться на воду. А у вухах лунає найкраща в світі музика — тиша. Погода стоїть тепла – справжнє бабине літо! Думки плинуть то в далеке минуле, то у казкове майбутнє, де панує мир і радість.

Трохи осторонь молодший син Ярослав обережним рухом, щоб не відлякати рибу, закидає вудку. Віддалік, біля намету, дружина Ганна зі старшим сином Владиславом розводять багаття. А високо в небі повільно тануть сиві хмари ранньої осені.

Яким же довгоочікуваним був цей тихий вихідний день для Володимира Лисенка та його родини! Сюди, ближче до природи та подалі від рідного багатостраждального Нікополя, на мальовничий ставок у селі Старозаводському Володимир Григорович привозить дружину та синів за найменшої нагоди, щоб трохи відпочити від постійних обстрілів, страхів та переживань. Єдине, що порушує ідилію, — телефон, але посада старшого електромеханіка Нікопольської дистанції електропостачання Придніпровської залізниці зобов'язує завжди бути на зв'язку.

— Звісно, хотілося б забратися подалі, наприклад, до улюблених Токівських водоспадів або до затоплених гранітних кар'єрів, — роздумає про себе Володимир. — Але їхати туди набагато далі й збиратися треба значно довше.

Знову дзвінок – потрібна консультація щодо відмови обладнання. Володимир Григорович коротко відповідає й знову поринає в приємні спогади про те, як разом ходили до Карпат, підкоряли з дітьми Говерлу, як колись в одну з відпусток об'їздили машиною чи не весь Крим. А хвилі пам'яті несуть усе далі й далі...

УЧИТЕЛЬ АНГЛІЙСЬКОЇ

Трудову діяльність Володимир розпочав не зовсім типово. Після закінчення десятирічки вступав до університету, але не пощастило. Попереду була копітка підготовка до наступної вступної кампанії, яку Володимир поб’єднав… з викладанням англійської мови у молодших класах. Сталося так, що вчителька англійської Людмила Аронівна Сахненко збиралася на пенсію і запропонувала спробувати свої сили в учителюванні саме Володимиру. «От закінчиш філологічний факультет, вивчишся на викладача і заміниш мене», — переконувала його. Він погодився, але скуштувавши гіркого вчительського хліба, передумав. «Педагогіка – не моє», – чесно зізнався собі й вирішив кардинально переосмислити свої цілі. У ту пору чимало його друзів і старших товаришів уже працювали в технічній сфері, захоплено розповідали, чим займаються, – і Володимир теж загорівся.

— До ДІІТу, на факультет електрифікації залізниць, я вступив 1995 року, закінчив 2000-го, — розповідає Володимир. — Зі мною на потоці навчалися майбутні заступник начальника служби електропостачання Леонід Усик, заступник начальника Нікопольської дистанції електропостачання Євген Лук’яненко, заступник начальника Запорізької дистанції електропостачання Сергій Тетервак та інші знані нині енергетики.

ОСВІТА — ПОНАД УСЕ!

— Батьки мої родом із села Покровське Нікопольського району, — продовжує свою розповідь Володимир. — Тато Григорій Степанович був механізатором, працював на тракторі й комбайні. Мати Віра Павлівна теж змалку працювала в колгоспі, а перед пенсією знайшла легшу роботу –техпрацівником у школі. Я — перший у сім'ї виходець із сільського роду, який залишив село та пішов у промисловість.

Моя дружина Ганна Володимирівна за освітою педагог. Щоправда, за спеціальністю працювала недовго, близько двох років, потім отримала другу спеціальність і ось уже понад десять років займається бухгалтерською справою.

Старший син Владислав навчається у 9 класі, ще обирає свій життєвий напрямок; молодшому Ярославові лише дев'ять років, він намагається добре вчитися, і ми з дружиною йому в цьому допомагаємо.

Через обстріли школи в Нікополі працюють тільки дистанційно. Щиро кажучи, це не навчання, а біда. Тому ми, батьки, завжди підключаємося до навчального процесу, благо, що моя жінка — педагог, та і я початківець (сміється). Мама в основному бере на себе філологічні дисципліни, а я — точні та природничі науки – математику, фізику.

«ПОЖЕЖНА КОМАНДА»

Ремонтно-ревізійна ділянка, де працює Володимир Лисенко, обслуговує підстанції Нікопольської дистанції електропостачання від Кривого Рогу до Запоріжжя. У бригаді завжди було п'ятеро працівників, тепер залишилося двоє. Власне, в кожній бригаді дистанції сьогодні гостра нестача людей. Тому за потреби кооперуються між собою, щоб із важливими завданнями впоратися спільно.

Кожна бригада має свою специфіку. Бригада Лисенко практично виконує всі роботи: і релейний захист перевіряє, і високовольтні випробування робить, ремонтує високовольтні випрямлячі тощо. Якщо роботи планові — дільницею зазвичай пересуваються електричками, у «пожежних» випадках — виїжджають до тієї чи іншої підстанції автомобілем. Оскільки сигнал на терміновий виїзд до місця робіт може надійти будь-коли, кожен має перепустку для безперешкодного пересування в період комендантської години.

— Наше обладнання через інтенсивні обстріли постійно виходить з ладу, — зітхає Володимир Григорович. — Частина пошкоджується безповоротно, а те, що підлягає відновленню, ми намагаємось відремонтувати. Шукаємо резервні шляхи, щоб заживити систему.

Найчастіше переді мною, як релейником, керівництво ставить завдання відновити релейний захист обладнання. А оскільки нового не вистачає, доводиться брати вцілілі запчастини з пошкодженого. Іноді з трьох пристроїв вдається зібрати один дієздатний. Тут, звичайно, «вмикаємо» і досвід, й інженерну думку, і кмітливість.

У своїй спеціальності я жодного разу не зневірився, — запевняє Володимир Лисенко. — А от кар'єра мене не цікавить. Звичайно, час від часу надходять нібито «апетитні» пропозиції, наприклад, щодо роботи в техвідділі з перспективою посади начальника цеху. Не приховую: одного разу погодився, пропрацював там лише три дні й зрозумів, що не можу сидіти в кабінеті й папери перебирати – мені треба рухатися, найкраще десь на вулиці, розбиратися з технікою, ремонтувати, розплутувати складні відмови, виявляти причини, вживати профілактичні заходи. Жива робота із технікою — ось моя стихія.

НІКОПОЛЬ ПРИФРОНТОВИЙ

Місто Нікополь сьогодні прифронтове. Залізнична ділянка Нікополь — Марганець — зона найбільш активних бойових дій, де ледь щодня зазнають пошкоджень контактна мережа й обладнання тягових підстанцій. Якщо доводиться діяти в екстремальних умовах, енергетики вдягають каски та бронежилети. Втім, зовсім непросто тягати важке енергетичне обладнання в 16-кілограмовому «бронику», коли аварійні ситуації йдуть одна за одною.

— Ми вже навчилися розрізняти виходи та прильоти боєприпасів, — пояснює Володимир. — Визначаємо на слух, звідки і в який район приблизно впаде снаряд. Знаємо, коли ховатись, а коли не треба. Є в місті й укриття, але помітно, що люди втомилися боятися і часом не реагують на небезпеку.

У моєму будинку багато світла, бо чимало вікон, і немає приміщення з двома глухими стінами. Коли дім будували, ніхто навіть у найстрашнішому сні не міг уявити, що на наші голови впаде війна. Звісно, ніхто й не чув про правило двох стін. Тож якщо трапляються ближні прильоти, всією сім'єю стоїмо в коридорчику, де менше вікон, щоб у критичний момент розліт скла був мінімальним. Коли ми з дружиною на роботі, а діти залишаються вдома наодинці, тримаємо з ними зв'язок, даємо телефонні вказівки, як треба діяти у випадку тієї чи іншої небезпеки.

ПЕРЕБОРЮЮЧИ ТРУДНОЩІ

З початком війни багато сусідів виїхало за кордон, — продовжує свою розповідь Володимир Григорович. — Моя сім'я теж подалася до Польщі, втім, через чотири місяці повернулася додому. Тепер живемо в підвішеному стані, бо ніхто не знає, що буде далі. Сподіваємося, що війна незабаром закінчиться. Ще в мирному житті планували вивчити синів, коли підростуть, на перспективні спеціальності. На мою думку, це технічні професії, які завжди цінуватимуться, особливо після війни, під час відновлення країни.

Коли вибухнула Кахівська гребля і штучне море зійшло, в сусідніх Марганці та Покрові жителі залишилися без води. У Нікополі теж виникли проблеми, кілька місяців воду доводилося купувати в комерсантів, доки не відновили міське водопостачання. Хто міг, своїм транспортом возив воду всім, хто просив. Ще тоді я помітив: люди в нашому Нікополі стали більш згуртованими, більше взаємної уваги та гуманності відчувається у вчинках. Наглядають за будинками, господарі яких виїхали з міста, щоб не було мародерства. Та й літнім сусідам у повсякденному побуті надають підтримку. Проблеми загартовують нас і роблять кращими.