РОБОТА БЕЗ ТВОРЧОСТІ – ЯК ХЛІБ БЕЗ СОЛІ 29/11/2024
вважає електромеханік дистанції сигналізації та зв'язку Нижньодніпровськ-Вузол Віктор Маковецький.
Удостоєний цього року Почесної грамоти АТ «Укрзалізниця», до спадкових залізничників він себе не зараховує. Хоча долі багатьох близьких йому людей щільно переплетені із залізницею.
ДИТЯЧЕ РОЗДОЛЛЯ
Родом Віктор із залізничного селища Чаплине. З'явився на світ у 1973-му молодшою дитиною в родині Маковецьких – інспектора Васильківського району електричних мереж Віктора Васильовича та робітниці Васильківської районної друкарні Надії Єгорівни. Пізніше батько перейшов із РЕМ до Чаплинського заводу пресових вузлів. Він був людиною заповзятливою і, крім основного заробітку, завжди прагнув до підробітку.
– Пам'ятаю, «мода» пішла на приховану електропроводку в приватних будинках. З'явилося багато замовлень. Тато часто брав мене на ці «шабашки» підсобним працівником, – розповідає Віктор Вікторович. – А ще мій батько керував духовим оркестром при похоронному бюро. Самотужки зібрав музичний колектив із друзів, приятелів та заводських колег, лише барабанщика взяв з місцевої пожежної частини. Грав на трубі і мене долучив до гри на акордеоні.
Батька давно вже немає, а мамі днями виповнилося 75. Вона тривалий час працювала продавчинею в хлібному відділі залізничного магазину на станції Чаплине. Живе неподалік, я її доглядаю.
Кадровим залізничником у нашій родині безумовно був дід по батькові Василь Іванович Маковецький. Після війни він працював слюсарем у Чаплинському паровозному депо. Влітку ми вдвох їздили рибалити, а довгими зимовими вечорами дід шив шапки на замовлення, я ж охоче спостерігав за його роботою. Він мав німецьку швейну машинку «Зінгер», спеціальні колодки та інше обладнання шапошника.
Усе раннє дитинство я провів у діда з бабусею Іриною Трохимівною в їхньому будинку на околиці нашого селища, звідки відкривалися безкраї поля – моє незабутнє дитяче роздолля.
ДИВОВИЖНИЙ СВІТ РАДІО
Віктор зізнався, що про залізницю ніколи не мріяв, бо змалку захоплювався дивовижним світом радіо. Крім того, в школі відвідував фотографічний гурток. Відтоді незмінно фотографує на всіх значних заходах, які відбуваються в Чаплиному.
Батько Віктора три роки служив у Німецькій Демократичній Республіці, ще два – працював там електриком при армійському госпіталі. Мав достатньо вільного часу, щоб і тонкощі професії опановувати, і на трубі грати, і радіоприймачі лагодити. Радіоаматорство в ту пору вважалося досить привілейованим заняттям.
Батько щороку передплачував синові журнал «Юний технік», у якому Вікторові потрапила на очі схема найпростішого детекторного приймача.
– Ні про що інше я з того моменту думати вже не міг. Ми з батьком натягли через увесь двір на двох великих ґудзиках від маминого пальта мідну антену, заземлили та ввімкнули прилад. Я годинами слухав в ефірі закордонні радіостанції, часто засинав у навушниках, – згадує Віктор Вікторович. – А назавтра в усіх подробицях розповідав про свої враження зачарованим моїми оповіданнями друзям.
СИНИЦЯ В РУЦІ
Природно, що в старших класах у Віктора з'явилася мрія – вчитися далі в Дніпропетровському радіоприладобудівному технікумі. Але в 1988 році туди був дуже високий конкурс. Щоб не ризикувати, батько порадив піти до менш популярного Дніпропетровського технікуму електрифікації сільського господарства, який сам колись закінчив. А там задля експерименту абітурієнтів приймали без іспитів, за результатами співбесіди та направленням колгоспу чи радгоспу. За цим справа не стала, бо потреба в молодих спеціалістах у селі відчувалася завжди.
Стажування Віктор проходив у електроцеху колгоспу «Правда», звідки отримав направлення на навчання. Цех обслуговував численні ферми, курники, гусятники та свинарники, поки в середині 90-х колгоспи з радгоспами не почали розпадатися.
МУЗИЧНИЙ ВЗВОД
Віктор Маковецький закінчив технікум у 1992 році з відзнакою, а через п'ять днів отримав повістку до армії. Далі – традиційні проводи, прощання з рідними й друзями-товаришами, електричка до міста, обласний військкомат, військова частина під Києвом, батальйон охорони і насамкінець музичний взвод.
– Мій батько завжди хотів, щоб я став музикантом, – каже Віктор Вікторович. – Так і вийшло. Ми грали марші, тому мені, як і батькові свого часу, довелося освоїти корнет.
СИН
Через два роки Віктор демобілізувався. Повернувшись додому, став зустрічатися зі стрункою дівчиною Наталкою – молодшою донькою вчителя праці Леоніда Арсеновича Цебенка. Невдовзі Наталя Леонідівна стала його дружиною, а 1999 року в молодої пари народився син Віталій.
– Пишаюся своїм сином, він непогано навчався в школі, а три останні роки відвідував хореографічний гурток під керівництвом Ольги Володимирівни Стецюк. Юні артисти їздили з концертами по всій окрузі: виступали в Дніпрі, Синельниковому, Межовій; у місцевому залізничному клубі. Віталій згодом вступив до Дніпровського театрально-мистецького коледжу, по закінченні отримав диплом артиста балету, викладача початкових аматорських творчих колективів.
Перед призовом до армії три місяці попрацював монтером колії, а з весни 2021 року служив у 101 окремій бригаді охорони Генерального штабу ЗСУ. Зараз навчається у Військовому інституті телекомунікацій та інформатизації імені героїв Крут.
ОСТРІВЕЦЬ СТАБІЛЬНОСТІ
- Наш оркестр проіснував ще років зо п'ять, доки працював завод, який його підтримував, – розповідає далі Віктор Вікторович. – У ті бурхливі роки вирувала інфляція, одне за одним закривалися підприємства, зростало, як на дріжджах, безробіття, все довкола виявилося таким хитким. А залізниця на цьому тлі як працювала, так і працювала, уособлюючи надійність і стабільність.
Я взяв папку зі своїми документами і пішов до цеху на пост ЕЦ. Заходжу, а там сидять механіки – серйозні люди, професіонали, чоловік з вісім, й усім за 50! Познайомилися. Вони обслуговували численні об'єкти на Улянівці, Мечетній, Письменній та інших станціях. Згодом зі мною провели співбесіду, кадровики переглянули документи і, зрештою, тодішній начальник дистанції сигналізації та зв'язку Нижньодніпровськ-Вузол Василь Дементійович Донець прийняв мене на роботу.
Моя майстерня знаходилася на станції Чаплине в будівлі, яка сусідить із квитковими касами, кабінетом начальника вокзалу та кімнатою вокзальної автоматики.
На стажування я щодня їздив до Синельникового. Наша ділянка мені здавалось справді неосяжною – від Чаплиного до Нижньодніпровська та Мечетної, від Новомосковська до Губинихи. Втім, я її повністю об'їздив, вивчив обстановку. Невдовзі мене перевели на самостійну роботу.
ПРОГРЕС ЗМІНЮЄ ВСЕ
- У цьому цеху я працював до 2000 року, – продовжує Віктор Маковецький. – За цей час технічний прогрес зробив величезний стрибок, в експлуатації з'явилися електронні машини з фіскальною пам'яттю та інші серйозні апарати, до яких просто так, без спеціальної підготовки, не підступишся. Потроху застарілу апаратуру списували. Справа йшла до масштабного скорочення штату, з переведенням в інші цехи. А нас, механіків, відправили на навчання до Києва, на завод «Маяк». Заняття проводили тамтешні конструктори й інженери високої кваліфікації, навчали програмуванню та ремонту. Через рік почалася системна реконструкція пристроїв сигналізації та зв'язку станції Чаплине. Ситуація стала стрімко змінюватися, частина обладнання перейшла на обслуговування до інформаційно-обчислювального центру, а на моїй відповідальності залишилася тільки пожежно-охоронна сигналізація.
Потім я вимушений був стати механіком апаратури контролю нагріву букс на ходу поїзда (система ДИСК). Через сім років – призначений тимчасово виконуючим обов’язки старшого механіка, хоч і не погоджувався, бо мене не цікавить кар'єра. Останнім часом у нашому господарстві введено в експлуатацію чотири нові автоматичні системи діагностичного контролю (як розвиток системи ПОНАБ-3).
ТВОРЧИЙ ПІДХІД
Завжди бадьорий духом і повний ідей, Віктор Маковецький вважає свою роботу творчою. Він – автор близько 30 рацпропозицій. Першу заявку подав у 1996 році, останню – у 2017-му, з модернізації паркового переговорного пристрою. Запропонований ним принцип роботи пристрою виявився кращим, ніж заводський.
– Я відчуваю радість, коли вдається щось відремонтувати, зрозуміти, пізнати, сконструювати, – каже Віктор Вікторович. – Продовжую займатися створенням радіоапаратури. У мене багато закінчених конструкторських робіт і ще більше задумів на майбутнє. Не забув я і про своє радіоаматорство. У мене досі є радіопозивний (я його періодично подовжую) і чинний дозвіл для виходу в ефір. І фотоапарат працює, і труба завжди начищена до сонячного блиску.
