АЛЬБЕРТ ЄРЕНКОВ: «ТЕ, ЗА ЩО ВЗЯВСЯ, РОБИ ДОБРЕ!» 17/12/2024

ПТО

Пункт технічного огляду електровозів локомотивного депо Нижньодніпровськ-Вузол (ТЧ-1) функціонує в режимі 24/7. Щодобово «робочі конячки» ВЛ-8 і ВЛ-11 заїжджають сюди для усунення зауважень машиніста, технічного обслуговування та екіпірування, щоб потім знову вирушити на перегін. Це, мабуть, найгарячіший деповський цех, свого роду «піт-стоп» для машин в експлуатації.

Робота на ПТО, щиро кажучи, не цукор. Не всім підходить інтенсивний режим: день / ніч / 48, жорсткі регламенти, підвищена нервова напруга, адже працювати доводиться швидко й злагоджено в умовах обмеженого часу. Охочих крутити гайки в канаві під електровозом, по вуха в багнюці та мазуті, і в мирну пору було обмаль, а зараз — тим паче. У кожній зміні хронічно бракує людей. Частина професійних кадрів — на фронті, на їхні місця приходять інші, два-три тижні покрутяться і — за ворота, шукати більшої зарплати та легшої праці. Особливо «слабка» щодо цього молодь без досвіду, випускники профтехучилищ – їх відлякують передусім спартанські умови. Ситуацію частково рятує практика тимчасового переведення на ПТО машиністів, які «проштрафилися», та їхніх помічників. Працюють вони зазвичай без ентузіазму, але справу свою знають.

— Попри всі складнощі, наш колектив старається не допускати браку, — стверджує старший майстер пункту технічного огляду електровозів локомотивного депо Нижньодніпровськ-Вузол Альберт Єренков. Щоб налаштувати людей на виконання змінних завдань, я спираюся на просте правило: «Те, за що взявся, роби добре!» Сам послуговуюся ним в житті й вимагаю від підопічних. Вагому підтримку в роботі мені надають заступник начальника депо з ремонту Олександр Олександрович Титаренко та начальник депо Андрій Григорович Руденко.

Говорить Альберт Валерійович неспішно, ретельно підбираючи слова, щоб кожне мало вагу й правильне значення, як і належить досвідченому керівнику середньої ланки. Цього року його заслуги відзначили високою галузевою нагородою – Почесною грамотою Укрзалізниці.

Часто буває так, що навіть підлеглі гадки не мають про особистість свого керівника, не кажучи вже про інших людей. Спробуємо внести ясність і трохи розповісти про неординарну людину Альберта Єренкова.

ШКОЛА ЮНИХ

51-річний Єренков працює в ТЧ-1 все своє трудове життя. Сам родом із Запоріжжя. Батько Валерій Іванович – токар одного із запорізьких заводів, помер дуже рано, тому сина й молодшу доньку Аліну виховувала мама Валентина Володимирівна, інспектор відділу кадрів запорізького заводу «МоторСіч». Раннє дитинство Альберта пройшло у бабусі Любові Михайлівни Кулик, компресорниці Запорізького шиноремонтного заводу.

— Вона дуже доброю була, фактично замінила нам із сестрою тата. А мама була ще добріша, — каже з ніжністю Альберт Валерійович. — Моя дружина Оксана Іванівна – спадкова залізничниця. Закінчила ДІІТ, навчалася на факультеті управління процесами перевезень. У 90-х чотири роки працювала черговою по парку станції Дніпропетровськ, потім ще кілька років – заступником начальника станції Нижньодніпровськ-Пристань. Зараз вона – бізнес-тренер по роботі з клієнтами «Приватбанку». Її батько Іван Григорович Сіроух у 90-ті працював заступником начальника служби матеріального постачання, а мати Людмила Іванівна була кранівницею Дніпропетровського пасажирського вагонного депо.

— А в моєму роду залізничників ніколи не було, — зізнається Альберт Валерійович, — хіба що транспортними будівниками можна вважати моїх прабабусю й прадіда. Ще за царя вони приїхали з Росії до села Комишуваха будувати залізницю, там і залишилися жити.

Утім, я змалку мріяв стати залізничником і не знаю, звідки в мене взялася ця пристрасть. Жаль, що на мені вона й закінчиться, бо наш син Денис — переконаний айтішник.

У 1985 році, коли я навчався в 5 класі, вирішив записатися на Запорізьку дитячу залізницю і незабаром долучився до лав юних залізничників. Їздити на заняття доводилося через все місто, із селища Димитрове Шевченківського району. То були яскраві, незабутні роки позашкільного навчання і ранній крок до дорослості. На дитячій залізниці мені спочатку довірили роль стажера провідника, потім я став помічником машиніста і незабаром здав на права керування вузькоколійним 4-вісним тепловозом ТУ-2. У нас були чудові, ініціативні інструктори, ми об'їздили з ними пів Союзу.

ОКРІМ РОБОТИ, МАЄ БУТИ ЩОСЬ ЩЕ

Закінчивши восьмирічку, я вступив до Дніпропетровського технікуму залізничного транспорту, непогано вчився, а, як відомо, після ДТЗТ пряма дорога до ДІІТу. Обрав (не складно здогадатися) механічний факультет, спеціальність «Локомотиви». Найбільше вдячний заступникові декана Євгену Опанасовичу Андрєєву. Він не тільки навчав нас спеціальності, але й уму-та-розуму, причому, по-доброму, по-батьківськи, чого мені завжди так не вистачало! Його настанови дуже пригодилися в подальшому житті.

Я закінчив ДІІТ у 1997 році та розподілився до локомотивного депо Нижньодніпровськ-Вузол бригадиром цеху № 23 з ремонту електровозів. Здебільшого ми мали справу з ВЛ-8, ремонтна база українського вантажного електровоза ДЕ-1 тоді лише розгорталася. Через кілька років став майстром, працював у цеху підйомного ремонту ТР-3, а потім тогочасний заступник начальника депо з ремонту Олексій Петрович Лоза запропонував мені посаду старшого майстра ПТО локомотивів, де я працюю дотепер.

Слід зазначити, що свого часу мені довелося виконувати обов'язки заступника начальника депо з ремонту. Праця «пекельна», ніякого особистого життя, весь час поглинає виробництво, як-то кажуть, «ні вихідних, ні прохідних». Подальша кар'єра мені стала зовсім не цікавою. Важливим чинником було й те, що в мене є захоплення, які вимагають чимало вільного часу. Тож, мій графік — п'ятиденка, хоч виробнича відповідальність все одно зобов'язує цілодобово залишатися на зв'язку.

ВІД ГІРСЬКИХ ВЕРШИН ДО ПУСТЕЛІ

У мене був звичайний велосипед «Турист», і я любив велопрогулянки нашим мальовничим селищем Північне та передмістями Дніпра, потім захопився велотуризмом, вступив до Дніпровського велоклубу, а пізніше серйозно зайнявся велоспортом. Став учасником велопоходів Україною: ми вздовж і впоперек об'їздили Крим, Карпати; згодом здійснили походи в Грузії й Туреччині. Успішно витримали велопохід 5 категорії складності завдовжки півтори тисячі кілометрів у Марокко, причому 150 кілометрів нашого маршруту пролягли через пустелю Сахара. У Марокко також піднялися на найвищу вершину Атлаських гір — Тубкаль (4167 метрів над рівнем моря). У складі іншої групи я мандрував Чорногорією. У 2021 році в Кабардино-Балкарії ми підкорили обидві вершини Ельбрусу.

Може здатися, що це захоплення надто дороге. Однак основні витрати – це авіаперельоти, як правило, лоукостами, а решту: велосипеди, намети, спальники, провізію та інші похідні речі вагою від 25 кілограмів, ми зазвичай брали із собою. В окремі роки велотуристом я «намотував» до 10 тисяч кілометрів на рік! Таким чином вичерпав ресурс трьох велосипедів.

Незабаром мене захопила їзда пересіченою місцевістю на гірському велосипеді. Брав участь із своїм улюбленим карбоновим байком канадського виробництва у кроскантрійних змаганнях на аматорський кубок України, за результатами сезону неодноразово посідав друге-третє місця в категорії 40+. Але три роки тому отримав серйозну травму і велосипедний світ довелося покинути назавжди.

Мені подобалося, що велосипедисти не палять, ведуть здоровий спосіб життя. Тим, хто любить велосипед і хоче чогось досягти, можу дати пораду: займатися без перерв. Улітку велосипед, узимку – біг.

ВИНОГРАДНИК

Немає лиха без добра: підлікувавшись і заспокоївшись, перейшов на виноградарство і так само захоплено ним займаюся. На моїй дачі в Самарівці, в передмісті Дніпра, росте близько 30 великих кущів добірних технічних сортів винограду, з яких, на мій погляд, найцікавіший сорт — Альмінський. У нас у депо є багато фанатів виноградарства, але найазартніший — майстер цеху Іван Гайдук, він завжди дає мені цінні поради. Іван – спадковий виноградар, його батько — заслужений виноградар України.