ПІСЛЯ ФРОНТУ 24/02/2025

Війна перевертає людські долі догори дном. Сьогодні ти – токар, зварювальник, монтер колії, вчитель історії, комерсант, а завтра – штурмовик на передньому краї лінії зіткнення. Замість затишної оселі – окопи й бліндажі, замість родини – бойові побратими.

Якщо війна все ж таки відпускає, вчорашній воїн повертається до мирного життя, але зазвичай іншою людиною. У цю пору для нього неоціненними є допомога рідних і близьких людей, а також діяльна підтримка колег.

На Придніпровській залізниці успішно застосовують галузеву програму адаптації та комплексної підтримки ветеранів, які повертаються до роботи. За ними безумовно зберігається робоче місце, середній заробіток та пільги, передбачені колективним договором; надається можливість змінити посаду, вчитися далі за фахом та побудувати кар'єру; пропонується пільговий санаторно-курортний відпочинок і реабілітаційно-відновне оздоровлення в профільних галузевих установах, психологічна підтримка тощо. Мобілізованих підтримують на всіх етапах повернення до роботи.

СИРОТКІН

Тридцятидев'ятирічний бригадир Верховцевської дистанції колії Андрій Сироткін – учасник АТО в 2015 – 2016 роках і повномасштабної війни з рф. Під Курдюмівкою Донецької області був поранений, отримав третю групу інвалідності. Демобілізувався у 2023-му за сімейними обставинами. І прийшов у рідну дистанцію, де розпочинав шлях колійника 18 років тому.

Начальник дистанції Олександр Смок неймовірно зрадів поверненню із ЗСУ одного з найкращих своїх працівників.

У бригаді Сироткіна четверо монтерів. Незважаючи на значну плинність кадрів, працюють якісно. Ось і нещодавно їхньою ділянкою обслуговування проїхав шляховимірювач, показав чудовий результат. А ділянка ця чимала – велика сортувальна станція Верховцеве та перегін, що примикає до неї.

ЗАВЖДИ ЖИВИЙ ЗВ'ЯЗОК

– На війні відвикаєш від залізниці, – розповідає Андрій Сироткін. – Коли повертаєшся, треба багато чого пригадувати. З цим мені допомагали мої товариші – дорожній майстер Максим Угнівєнко, хлопці, з якими, як-то кажуть, пуд солі з'їв, а ще наші кадровики.

Колеги підтримували мене і на фронті, живий зв'язок з бригадою, де я служив, не переривався ніколи. Найчастіше, звичайно, телефонував мій давній друг – монтер колії Василь Голобок. Я прийшов у дистанцію в 2007 році, а він уже працював там і став для мене справжнім наставником. Дотепер його поради для мене важливі.

Що примітно: зараз уже я телефоную на фронт своїм побратимам – Віталію Радзевілову з Нікопольського району та Валерію Легезу з Томаківки, і підтримую їх.

У мене ще одна потужна підтримка на фронті була – книга. Я змалку дуже люблю пригодницьку літературу й детективи. На війні з книжкою не розлучався: як видасться вільна хвилина – заглиблювався у читання.

АДАПТАЦІЯ

– Чесно кажучи, до особливої уваги до моєї персони ніяк не можу звикнути, – продовжує Андрій. – Приїжджали до нас у дистанцію представники управління залізниці, збирали хлопців, які повернулися з війни, щоб поспілкуватися, поговорити про життя; пропонували допомогу у вирішенні побутових та виробничих питань, оздоровчі путівки до Верхньодніпровського санаторію «Славута». Я, на жаль, не поїхав, а тим, хто їздив, сподобалося. Міська рада Верховцевого також пропонувала заходи підтримки. Словом, у моїй адаптації до мирного життя взяло участь чимало людей, яким я дуже вдячний, хоча якихось труднощів із цим в мене не було. Хіба що трохи звикнути треба, трохи налаштуватися – от і все.

РОДИНА

У 2024-му році в нас із дружиною Юлією народився третій син Єгор. Нині йому п'ять із половиною місяців. Старшому, Богдану, який навчається у Хмельницькому національному університеті на психолога, навесні виповниться 18 років; середньому Жені восени буде 13. Вільного часу на адаптаційні заходи в мене просто немає, як і на хобі, – дітей треба ставити на ноги. Та й господарство ми тримаємо чимале – качки, гуси; молодий садок доглядаємо – груші, яблука, абрикоси, сливи, виноград. Тому від багатьох цікавих програм, які пропонували ветеранам війни, довелося відмовитись.

Водночас ми з сім'єю знаходимо можливість відпочивати так, як звикли: влітку їздимо родиною на улюблені турбази до Полтави й Дніпра. Живемо планами на майбутнє, хочемо багато працювати, щоб дати дітям гідну освіту. Віримо, що їхнє життя буде кращим за наше й неодмінно мирним.