ВАЛЕРІЙ ПЕРЕПЕЛКА: «РЕАБІЛІТУЮСЬ УСПІШНО» 08/04/2025
У 2000 році Валерій Перепелка ніякого стосунку до залізничного транспорту не мав. Закінчив Нікопольський інститут управління, бізнесу та права за спеціальністю «Менеджер організацій», працював на Нікопольському феросплавному заводі і мав твердий намір будувати кар'єру механіка чи начальника автоколони.
Однак доля розпорядилася інакше – і через 14 років Валерій змушений був змінити роботу. Влаштувався водієм «швидкої допомоги». Саме звідти його призвали в АТО разом з УАЗиком-«буханцем». Воювали на пару в легендарній 93-й бригаді під Краматорськом, дійшли до Дебальцевого. Звідти Валерія з його медавтівкою перекинули під Ясинувату. Він відчайдушно заскакував на своєму авто прямісінько на поле бою під шквалом куль й уламків снарядів, щоб якомога швидше евакуювати поранених бійців.
Під час штурму Ясинуватої Валерій та його залізний друг потрапили під інтенсивний обстріл: в УАЗик влучив снаряд, а водій отримав сильну контузію. За висновком ВЛК йому було заборонено брати участь у бойових діях, але Валерій залишився у своїй частині, допомагав ремонтувати техніку. Коли настав час повертатися додому, побратими подарували йому невеличку статуетку УАЗика, яку він свято береже, а бійці мінометної батареї 100-го батальйону – іменну козацьку шаблю. Має за АТО й державні нагороди.
– До свого автомобіля я завжди ставився, як до живої істоти, – розповідає Валерій, – на ньому вивіз з передової чимало поранених хлопців, і ніколи він мене не підводив. Ця машина заслуговує на особливу повагу.
Все життя маю справу з автомобільною технікою. Мій тато Володимир Олексійович працював у колгоспі водієм «Колхіди» і мене з 8 років брав у рейси. На моїх очах розгорталася картина його водійського життя, і я ніколи не мав іншої мрії, ніж продовжити батьківську справу й стати водієм-дальнобійником.
Водійські права, як і багато однолітків, отримав ще до того, як виповнилося 17 років, але з отим сумнозвісним штампиком про заборону сідати за кермо до повноліття. Дотепер дуже вдячний завгару колгоспу нині вже покійному Аркадію Михайловичу Сологубу, що на власний ризик довірив мені, 17-літньому, великотоннажний самоскид МАЗ-500, на якому я працював до призову на строкову службу.
Коли в 2014 році мене комісували з АТО, я повернувся на попередню роботу, але вже завгаром «швидкої допомоги» міста Нікополь та Нікопольського району, і працював там до 2020 року. Потім перейшов на залізницю – у квітні 2021 року влаштувався водієм у місцеву дистанцію колії.
Коли почалася повномасштабна війна, вже 25 лютого, я разом із 68-річним батьком та кількома друзями зі зброєю в руках став на захист Батьківщини як самооборонець. Батько прослужив пів року, і його списали за віком. Він дуже не хотів залишати службу і досі їздить на передову до хлопців, з якими воював, підтримує тісні зв’язки з командиром мого підрозділу та допомагає, чим може. Батько в мене бойовий!
Тим часом пухлина мозку, яку в мене виявили ще за часів АТО, сильно розрослася. Я став час від часу втрачати свідомість. Після чергового випадку хлопці вивезли мене з поля бою в тил. Ні в Нікополі, ні в Запоріжжі, ні у Вінниці ніхто з нейрохірургів не взявся за операцію з видалення пухлини. Її провели в Києві, в інституті нейрохірургії імені А.П. Ромоданова Національної академії медичних наук. Операція пройшла успішно.
Мені зараз 53 роки. Діти вже дорослі. Дочка в Польщі працює, а син у Дніпрі – на Новій пошті. Найголовніша моя опора – дружина Наталя, вона фармацевт в аптеці. Фактично виходила мене й заново підняла на ноги.
Хочу подякувати начальнику Нікопольської дистанції колії Андрію Васильовичу Пенькову, який поставився до мене, ніби другий батько, по-людськи, як і увесь наш колектив, який підтримав і допоміг успішно адаптуватися у найважчий для мене час, коли здавалося, що світ довкола перевернувся догори дном.
Старший інспектор з кадрів Лілія Шаповалова розповіла, що Валерій Перепелка має ІІІ групу інвалідності, тож після демобілізації за станом здоров'я не міг знову сісти за кермо. Утім, зважаючи на досвід роботи та вищу освіту, йому запропонували посаду в.о. майстра з експлуатації та ремонту машин і механізмів на період мобілізації основного працівника. Цю посаду він займає з 27 грудня 2024 року, пройшов навчання для керівників – з охорони праці та технічне.
Начальник ремонтної майстерні Віктор Ходас зазначає, що Валерій уже довів свої високі організаційні здібності, легко вписався в усі виробничі процеси, добре ладить з підлеглими та справляється з поставленими завданнями.
Про свого попередника сам Валерій розповів таке:
– Олександр Захарченко – майстер транспортної дільниці, мій друг і фронтовий побратим. Він разом зі мною пішов воювати і дотепер на передовій. Теж був поранений. Поки він там, я його підміняю на робочому місті майстра. Ми на постійному зв'язку, Олександр консультує мене, якщо треба.
Зараз у мене в роботі дві дрезини ДГТУ. Технічна частина цієї залізничної техніки специфічна, але, якщо вникнути в справу, нічого складного немає. Є в нашому парку й автомобілі. Все справно працює для потреб дистанції та залізниці.
